Івана 4:31-38

Ukrainian: От Иоанна Chapter 4 [31] Тим часом же учні просили Його та й казали: Учителю, їж! [32] А Він їм відказав: Я маю поживу на їдження, якої не знаєте ви. [33] Питали тоді один одного учні: Хіба хто приніс Йому їсти? [34] Ісус каже до них: Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити. [35] Чи не кажете ви: Ще чотири от місяці, і настануть жнива? А Я вам кажу: Підійміть свої очі, та гляньте на ниви, як для жнив уже пополовіли вони! [36] А хто жне, той заплату бере, та збирає врожай в життя вічне, щоб хто сіє й хто жне разом раділи. [37] Бо про це поговірка правдива: Хто інший сіє, а хто інший жне. [38] Я вас жати послав, де ви не працювали: працювали інші, ви ж до їхньої праці ввійшли.

Ця історія сталась в відрізку часу, коли жінка побігла від Ісуса до себе до дому розповісти людям про те, що сталось з нею. І перед тим, як прийшли самаряни, учні вирішили, що прийшла пора чогось з’їсти. І уся подальша розмова Ісуса зі своїми учнями відштовхується саме від того, що мають прийти люди, і Він має їм проповідувати. Що у Нього є більш важливіші справи, ніж просто сісти і їсти.

Для нас очевидно, що в цьому діалозі Христос вказує на турботи. Що в нашому житті є два види турбот: є турботи життєві, є турботи духовні. Ці слова чимось співзвучні зі словами про спокуси в пустелі. Коли диявол підійшов і запропонував Ісусу створити із каменя хліб, щоб задовольнити свій голод, Він відповів йому: «Не самим хлібом буде жити людина, але всяким словом, що виходить з уст Божих”. Таким чином Христос наголошує на тому, що людина може бути занадто заклопотана життєвими питаннями і не думати про духовне. Відмова Христа від їжі не говорить, що Він проти життєвих клопотів, а, швидше, вказує на пріоритети в нашому житті. Насправді, людина може бути дуже заклопотана, людина дуже багато часу використовує на те, щоб здобути тілесний хліб і часто абсолютно нехтує духовним життям. Але Господь створив нас як тілесними, так і духовними створіннями, і ми не можемо бути задоволені, коли в нашому житті є тільки тілесне. Про це свідчить книга Еклезіаста, в якій автор перелічує усі можливі здобутки, яких тільки людина може досягнути, і називає це пустотою, марнотою та ловленням вітру. Але в заключенні Еклезіаст вчить, що все це веде нас до розуміння того, що потрібно шукати Господа. Часто люди бажають сперечатись з Богом і кажуть, що ні, нам абсолютно достатньо хорошого рівня життя, хороших заробітків та облаштування. Але практика показує, що це проблему не знімає, люди все рівно відчувають себе нещасливими та незадоволеними. Тому Христос говорить, що для Нього пожива є виконання волі Божої.

Що практично це означає для нас? Ми створені таким чином, щоб постійно про щось турбуємось, в нашому житті є ціла низка клопотів: робота, сім’я, друзі, відпочинок… Деякий проміжок часу в нашому житті може бути такий, що ми дуже багато часу натхненно витрачаємо на служіння, на духовне просвітлення, а потім час змінюється, і ми переключаємось на те перше, про що ми говорили. Досить часто ми відчуваємо якесь незадоволення від того, що ми стали такі приземлені, що в нас уже не вистачає часу на духовне. І можна сказати, що це добре, тому що Господь промовляє до нашого сумління, показуючи, що ми занадто заклопотались. Я недавно читав в Інтернет одне опитування, воно виглядало так :“Що потрібно для того, щоб був запал до служіння Богу?”. І різні варіанти відповіді. Один варіант: «Близькі стосунки з Богом», за який в більшості проголосували люди. Інший був: “Потрібний наставник ”. І ще низка варіантів. Я довго думав, за що мені проголосувати. Звичайно, що найімовірніше, за що я віддав би свій голос, це за близькі стосунки з Богом. Але і другий пункт мене не залишав в спокої. Чому? Тому що я розумію, що церква – це не зібрання людей, які мають тільки індивідуальні стосунки, а бачаться раз в тиждень тільки заради звички. Ні. Бог так створив церкву, що бажає говорити до нас через служителів, закликати нас до посвяти і навіть до тісних стосунків з Богом через проповідь, через наставника. Я усвідомив, що не можна говорити тільки про якийсь один пункт. Життя з Богом, Його робота над нами проходить через усю цю низку пунктів. І цей самий принцип ми бачимо і тут: Христос надихає Своїх Апостолів через Своє звернення до них. Можна сказати, Він їх зупиняє і показує: ось в нашому житті не тільки це має нас турбувати, але і те, що ми маємо служити Богові. Я не думаю, що в їхнє життя через ці слова прийшов такий духовний запал, натхнення, але ці слова заставили їх замислитись, що, можливо, варто змінити пріоритети в своєму житті. Можливо, варто подивитись під іншим кутом на свої пріоритети.

Варто звернути увагу на акцент, який Христос робить в цих словах. На відміну від слів про хліб насущний, ми бачимо, що Господь говорить про служіння і націлює на служіння іншим. Це так само важливо для нас – не тільки духовно харчуватись, читати Біблію, послухати проповідь, а духовно жити, духовно служити. Я досить часто помічаю, що коли я служу для Господа, це якимось чином відживляє мою душу, я потребую того, щоб попрацювати для Нього. Ми маємо усвідомити, що життя — це не тільки лежати на ліжку і вчасно харчуватись, життя — це харчуватись і ходити, щось робити, чимось опікуватись, творити. І тоді це приносить нам задоволення. Так створив нас Господь, і коли ми так не живемо, це погано для нас. Цікавою аналогією з фізичним життя є і те, що часто ми не хочемо нічого робити і йдемо на роботу, ніби примушуючи себе, але коли ми сидимо дома і в нас немає роботи, це також недобре для нас. Я думаю, що це так само і в духовному житті: інколи нам важко послужити Богові, і немає бажання, але коли ми перестаємо це робити, ми відчуваємо, що це погано для нашого духовного стану, здоров’я…

Гарним прикладом в цьому був Кальвін. Він багато працював над Словом Божим, дуже мало спав, коли він постарів йому друзі казали поберегти себе. На що він відповідав, що він бажав би, щоб коли Бог прийде за ним, Він застав його в роботі.

Але що означає для нас «служити Богові»?

Коли ми дивимось на цей текст, ми бачимо, що Ісус робить різницю між служіннями. Зокрема, Він говорить такі слова: «Прийшла пора збирати урожай, не баріться, майте радість від цього». Але, разом з тим, Він вказує на те, що вони пожинають плоди того, що хтось раніше працював.

Про що говорив Ісус, показуючи на те, що одні люди сіють, а інші жнуть? Це означає, що не завжди наше служіння є однаковим. Ми маємо вчитись дивитись на нього ширше, ніж те, що нам хотілося б бачити. Так, пожинати гарні врожаї — це дуже добре, це дуже радує душу, а садити, доглядати — це дуже складно.

Цікаво також те, що Ісус прийшов до дому Ізраїлевого навернути Свій народ до свого Бога. Хоча Його служіння розширюється з часом і на язичників, так як в даному випадку на самарян, все рівно це змінює з часом розуміння того, які завдання покладені на нас сьогодні. Ідея Ісуса була в тому, що служити Богу означає приводити людей до Господа, приводити свій народ до оновлення стосунків з Ним. Якщо дивитись на цю історію стосунків, ми бачимо різні часи. Були пророки, які ходили по Ізраїлю, закликали до покаяння, але їх ніхто не слухав. Але потім був час так званого мовчання Бога. Коли люди зрозуміли, як їм не вистачає Слова Божого. І приходить Іван Хреститель, який готує дорогу для Господа, і усі приходять до нього. Далі приходить сам Христос, і люди усі збентежені: “Хто це?”. Навіть самарянка каже до Ісуса, що ти, напевне, пророк? Так само і в Історії Церкви були різні часи. Були часи гонінь, і часи, коли християнство стало головною вірою в Імперії, були часи Середньовіччя, темні часи, і були часи Реформації. Ми не можемо протистояти Божому провидінню, але єдине, що вимагає від нас Господь, це бути вірному в той час, в якому ми живемо, служити Господу в той час, коли нас слухають і коли нас не слухають. В нас, насправді, країна християнська, і складно вдаватись до радикалізму, мовляв, що тільки ми віруючі, а інші невіруючі. Але, з іншого боку, ми бачимо, що люди тільки номінально належать до церкви і не живуть з Богом. Або, як ті фарисеї, ніби з вигляду набожні, але слухають передань людських. Наше завдання сьогодні — проповідувати людям Слово Боже, вчити їх, що таке Церква Божа, що таке духовне життя і жива віра. Це завдання сьогодні продовжує стояти для нас. Ми маємо жити вірою і навчати цього людей навколо нас. І скоріш за все, що в наш час люди все менше прислухаються до наших слів, але Господь нам помічник.

Служіння в практичному сьогоденні

Ми читаємо, що Господь звертається до людей в церкві не тільки тому, що нам потрібно вчити інших живої віри. Але і показує, що наше життя і ходіння перед Ним є і в сім’ї, і на роботі…

Українська Біблія. Переклад Івана Огієнка.: К Ефесянам Chapter 6 [1] Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо це справедливе! [2] Шануй свого батька та матір це перша заповідь з обітницею, [3] щоб добре велося тобі, і щоб ти був на землі довголітній! [4] А батьки, не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому! [5] Раби, слухайтеся тілесних панів зо страхом і тремтінням у простоті серця вашого, як Христа! [6] Не працюйте тільки про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, [7] служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям! [8] Знайте, що кожен, коли зробить що добре, те саме одержить від Господа, чи то раб, чи то вільний. [9] А пани, чиніть їм те саме, занехаюйте погрози, знайте, що для вас і для них є на небі Господь, а Він на обличчя не дивиться! [10] Нарешті, мої брати, зміцняйтеся Господом та могутністю сили Його! [11] Зодягніться в повну Божу зброю, щоб могли ви стати проти хитрощів диявольських. [12] Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби. [13] Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати. [14] Отже, стійте, підперезавши стегна свої правдою, і зодягнувшись у броню праведности, [15] і взувши ноги в готовість Євангелії миру. [16] А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. [17] Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже. [18] Усякою молитвою й благанням кожного часу моліться духом, а для того пильнуйте з повною витривалістю та молитвою за всіх святих, [19] і за мене, щоб дане було мені слово відкрити уста свої, і зо сміливістю провіщати таємницю Євангелії, [20] для якої посол я в кайданах, щоб сміливо про неї звіщати, як належить мені. [21] А щоб знали і ви щось про мене, та що я роблю, то все вам розповість Тихик, улюблений брат і в Господі вірний служитель, [22] якого послав я до вас на це саме, щоб довідалися ви про нас, і щоб ваші серця він потішив. [23] Мир братам і любов із вірою від Бога Отця й Господа Ісуса Христа! [24] Благодать зо всіма, що незмінно люблять Господа нашого Ісуса Христа! Амінь.

Цей текст цінний для нас тим, що в ньому відкривається два види служби, якою ми служимо перед Господом.

Перше, на що націлює Господь нас, що наше життя — це служіння Господу, в сім’ї наше відношення до рідних — це служіння Господу. На роботі відношення до робітників — це служіння Господу, відношення до роботи. Навіть діти своїм відношенням до батьків, вчителів— це служіння Господу. Ми маємо дивитися на наше життя як на Божу постанову, як на Богом наповнену дійсність, де є Господь посеред нас і усього що ми робимо і чим зайняті.

Далі Апостол переходить до питання духовної війни. Це також те служіння, яке ніколи не припиняється в нашому житті. Ми маємо постійно бути вдягнутими в цю зброю для того, щоб освячуватись, для того, щоб приносити Богові плоди праведності.

Ну і зрештою не будемо забувати про те, що Господь покликав нас бути в Тілі Його, в якому ми також виконуємо певну функцію, служимо один одному своїми дарами.

Я не хочу сьогодні вдаватись в подробиці що це означає, як нам служити дарами чи як нам вести духовну війну. Те, про що ми сьогодні говоримо, це про важливість цього служіння, про важливість цього життя, того, щоб ми не забували, що ми покликані не тільки до духовної їжі, але і до духовної служби, яка виявляється дуже широко в нашому житті. І до якого Господь закликає нас.

Говорити тільки ви повинні, ви повинні також не є повною картиною, адже сказано, що ми нічого не можемо чинити без Христа. Саме Христос і Його благодать дає нам силу для служіння, пробуджує нас від лінощів. Тому в кінці нашого життя ми всерівно віддамо усю славу Господу, тому що Він того достойний. Нехай Господь буде нам помічником. Слава Отцю і Сину і Святому Духу. Амінь.

1 Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас, 2 зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, 3 пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру. 4 Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. 5 Один Господь, одна віра, одне хрищення,6 один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх. (Еф.4:1-6)

В цьому тексті Господь через Апостола Павла нагадує нам про наше покликання і ціль цього покликання. Покликання — це Боже рішення, та активна Божа дія, яка приводить нас до спасіння. Апостол говорить, що ми маємо поводились згідно цього покликання. І саме третій вірш віддзеркалює для нас суть того, до чого закликає нас Бог. Господь говорить про важливість зберігати єдність духа в союзі миру. Єдність – саме це центральна думка, яку передає нам Господь через апостола. І показує нам через велику кількість ілюстрацій, які описані не для того, щоб ми знали, скільки разів потрібно христити, а як факт існування тільки одного хрещення. Одна віра, один Господь, одне хрещення, один Отець. Іншими словами, Господь показує, що покликав нас бути єдиними по прикладу нашої віри, нашого Бога і через те, що для нас даний тільки один Дух, і коли ми живемо під керівництвом цього Духа, ми маємо бути єдиними. Коли ми розглядаємо цей текст, неможливо не згадати про слова Христа, які записані в післанні до Івана про єдність.

21 щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав. (Iван.17:21)

Саме тому ми можемо бачити, що Апостол, звертаючись до віруючих, вболіває за єдність. Взагалі єдність це дуже важлива справа для церкви, тому Христос говорить, що через цей фактор люди пізнають, що Господь послав Сина Свого. Ця єдність має свою основу в самій Трійці, адже Ісус вказує саме на Його єдність з Отцем. Коли ми розглядаємо Трійцю як зразок єдності, ми можемо бачити, що це три особи, серед яких є абсолютна гармонія. Цікаво спостерігати причину такої гармонії, про яку свідчить нам сам Ісус Христос і інші слова з Євангелії.

Ukrainian: От Иоанна Chapter 15 [9] Як Отець полюбив Мене, так і Я полюбив вас. Перебувайте в любові Моїй! [10] Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете, як і Я зберіг Заповіді Свого Отця, і перебуваю в любові Його. [11] Це Я вам говорив, щоб радість Моя була в вас, і щоб повна була ваша радість! [12] Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив! [13] Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. [14] Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую.

Ми можемо бачити, що причина гармонії між Трійцею це є любов, Отець полюбив Сина, тому що Син любить Отця і прославляє Його, виконує усе, що звелів Йому Отець. І саме на цій основі ми маємо будувати свої стосунки і з Богом, і з братами. Я думаю, навіть зайвим буде нагадувати, які дві заповіді Господь підкреслює як найбільші. Люби Господа Бога свого і люби ближнього свого, як самого себе.

Дуже дивна річ є любов. Господь міг би основувати наші стосунки на нашому обов’язку чи на страху. І не виключно, що так воно і є, тому що ми творіння, а Господь є Творець. Але Бог говорить саме про любов як основу стосунків з нами, і любов як основу нашого послуху нашому Богу. Коли подивитись на наше життя, ми можемо бачити, що саме любов є основою існування будь-якої сім’ї, між дружинами та чоловіками, між батьками та дітьми, між онуками та бабусями. Будь-яких дружніх стосунків, я навіть не побоюсь сказати, що любов є основою держави. Тому що коли люди не люблять свою Батьківщину, своїх людей, вони не будуть її захищати, не будуть переживати за своїх людей, не будуть мати співчуття та співпорозуміння. Любов — це прекрасне почуття, яке дає нам задоволення, дає нам гармонію, близькість один із одним. Це те, що буде існувати вічно, як пише апостол в посланні до Коринфян. І коли з стосунків між людьми зникає любов, тоді руйнується сім’я, руйнуються дружні стосунки і так далі. Любов — це великий подарунок людям від Бога, який нагадує нам, що ми створені за образом і подобою Його. Це той інструмент, який дає нам єдність.

Саме тому поряд з єдністю Господь завжди говорить про любов. Тому що вона неможлива, якщо не має любові. Любов може бути спонтанна, як в випадку між молодими людьми, а може бути обдумана і так само щира. Це тільки світ сьогодні хоче нав’язати думку, що ми залежні від наших почуттів, що любов — це тільки ейфорія, яка то є, то несподівано зникає. Господь в Слові Своєму закликає чоловіків любити своїх дружин, церкву буди єдиними на основі любові. Апостол сказав прекрасні слова “не будьте нічого винні один одному, окрім взаємної любові”.

Ukrainian: К Ефесянам Chapter 4 [2] зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, [3] пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру.

Згідно цього тексту нам видно, що нам не так легко бути єдиними, не так легко любити один одного, для цього Апостол вчить нас мати покору, лагідність, довготерпіння, і все це має бути на основі любові. Ми всі різні люди, ми часто помиляємось, буваємо нестерпними, не варто думати, що нас таких дуже легко любити. Але варто звернути увагу на те, що в Євангелії Господь вчить по відношенню до любові. “Люби свого ближнього, як самого себе ” — це дуже корисний текст для нас. Коли ми дивимось на себе, ми завжди готові себе розуміти, ми завжди готові себе простити і дати другий шанс. Та коли ми дивимось на іншого, ми готові тільки вішати ярлики. А вірним буде дивитись на ближнього, як на себе, любити, прощати, давати другий шанс. Слово Боже — це правда, коли ми будемо так себе вести, коли любов буде основою наших стосунків, ми будемо єдиними як церква, як громада.

Інші церкви

Іноді ми думаємо, то добра річ, яку ми читаємо, що християнам потрібно бути єдиними. Але коли ми стикаємось з практикою нашого сьогодення, ми бачимо, що християни розділені, що християни ворогують і ненавидять один одного. Що сталось з Церквою? Чи може змінитись сьогодні ця ситуація?
Я думаю, ми знайдемо відповідь на наші питання, коли розглянемо наступні слова Апостола Павла. Яким чином Господь будує церкву свою?

Ukrainian: К Ефесянам Chapter 4 [7] А кожному з нас дана благодать у міру дару Христового. [8] Тому й сказано: Піднявшися на висоту, Ти полонених набрав і людям дав дари! [9] А те, що піднявся був, що то, як не те, що перше й зійшов був до найнижчих місць землі? [10] Хто зійшов був, Той саме й піднявся високо над усі небеса, щоб наповнити все. [11] І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, [12] щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового, [13] аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти, [14] щоб більш не були ми малолітками, що хитаються й захоплюються від усякого вітру науки за людською оманою та за лукавством до хитрого блуду, [15] щоб були ми правдомовні в любові, і в усьому зростали в Нього, а Він Голова, Христос. [16] А з Нього все тіло, складене й зв’язане всяким допомічним суглобом, у міру чинности кожного окремого члена, чинить зріст тіла на будування самого себе любов’ю.

З сьомого по одинадцятий вірш Апостол говорить про Ісуса Христа. Апостол показує Його як Того, Який був Великим, але спустився до найнижчих місць землі. Але Той, Який спускався, знову піднявся над усі небеса. Апостол підкреслює в цих словах положення Христа. Христос є владика всього, і Він є владика Церкви. Саме так описує нам Господь Ісуса Христа. Але апостол також говорить про те, що Христос дав дари, і далі розкриває для нас більш докладніше, які саме дари Христос роздав на землі. Перед тим, як ми перейдемо до дарів, давайте підкреслимо цей момент, що Христос владика всього, але коли ми говоримо про церкву, про її єдність, то Христос є Головою церкви. Саме таку картину малює для нас Слово Боже.
Чому для нас це так важливо підкреслювати? Тому, що це також допомагає церкві розуміти, її єдності, що тільки Христос є наш Спаситель, тільки Христос є наш заступник та первосвященик. І особливо в керівництві саме Його слова є для нас найважливішими і саме він є наш Цар. Але як Христос керує нами тут на землі, коли Він вознісся, і сидить праворуч Свого Отця? Далі текст нас навчає, яким чином Христос опікується своїм тілом, Церквою.

З одинадцятого по шістнадцятий Апостол описує нам картину життя та будівництва тіла Христового. По-перше, сказано про те, що Господь дає певний рід дарів, через які Господь готує людей на діло служби. А саме це Апостоли, пророки, благовісники, пастори та вчителі. Уже за часів реформації вважалось, що з цих дарів залишились тільки пасторі та вчителі, тому що Апостоли були ті люди, які були очевидцями Христа. Пророків також на даний момент не потрібно, тому що в нас уже є написане Слово Боже, згідно якого ми можемо знати волю нашого Господа. Щодо благовісників питання незрозуміле, тому що коли дивитись на часи Апостольської церкви, це були люди, які йшли в інші місця, де не знали християнської віри і проповідували там, і на даний момент можуть бути такі люди, які ідуть і проповідують іншим народам. Тому такий дар може бути, та скоріш він використовується не в кожній церкві. Та те, що для нас очевидно, що для церкви і до сьогоднішнього часу залишились пастори та вчителі. І завдання цих двох служінь в тому, щоб приготувати людей на діло служби. Навчити людей волі Божої, навчити людей Слова Його.

Коли читати цей текст, для нас важливо дивитись на нього в контексті єдності, про яку ми читали попередньо. І коли саме в такому ракурсі ми дивимось на слова Апостола про дари, то ми можемо збагнути, що саме через навчання в церкві має бути єдність. Дуже цікаво, але Господь не згадує, що між Христом та віруючими має бути Папа Римський, який і буде головою, який об’єднує християн. Господь говорить нам в контексті дарів, а саме дарів Духа Святого. Тому через Духа Святого, через дари Його

Господь керує церквою.

Насправді ми бачимо, що уже в перші часи існування церкви виникали різні складні питання, на які збирались синоди священиків та служителів церкви, для того щоб вирішити їх, і для того щоб церква була в єдності. І коли ми дивимось на цю систему, ми можемо сказати, що Господь керує Своїм народом через навчання. Були речі, які були принциповими, були речі, які були другорядними. Так ми читаємо Апостола Павла, який докоряє галатам, що ті вірують в іншу Євангелію, це було настільки важливо, що він переконує відкинути таке неправильне розуміння і вірувати в благодать. З іншого боку ми бачимо слова Павла в посланні до Римлян, коли він говорить, що один їсть м’ясо, інший не їсть, нехай кожен тримається свого бачення.
І коли ми в питання навчання думаємо про любов як основу єдності, ми маємо розуміти, що любов не повинна спонукати нас до того, щоб ми приймали чи говорили викривлене Слово Боже, усяку єресь через любов. Навпаки, коли ми любимо один одного, ми маємо намагатись не шкодити один одному, розуміючи, що невірне навчання приведе брата до загибелі.

Діло Реформації

Ми знаємо, що Реформація ніколи не ставила собі за ціль порушити єдність церкви і вболівала за єдність християн, та бачила цю єдність не просто на основі того, що комусь подобається папа Римський чи з якихось інших причин, а згідно Слова Божого, на основі вчення. Реформація прагнула очистити церкву від невірного вчення, відсунути передання на другий план, проголошуючи Соло Скрептура, Тото скрептура, Слово фіде, (тільки віра), Соло Христос (тільки Христос)… Та насправді керівники церкви того часу відкинули реформацію, відкинули здоровий підхід. І навіть на даний момент ми не можемо бути повністю єдиними з причини невірного вчення. Христос — Голова церкви, спасіння по благодаті — це Євангелія, і це не другорядні речі, на які ми можемо закрити очі. Тому Єдність буде можлива тільки тоді, коли зміниться відношення до Слова Божого.

Хто є для нас братами

На сьогоднішній час це досить складне питання, тому що існує цілий ряд церков: православні, католики, баптисти та п’ятидесятники. І у кожного є свої нюанси у віруванні. І сьогодні дуже доречно згадати Августина, який сказав: “в головному єдині, в другорядному різні, в усьому любов”. Сьогодні, як і колись, є різні віруючі, навіть за апостолів були віруючі, які тримались юдейської традиції, і були віруючі так звані язичники. Але це не заважало їм розуміти, що в основному вони єдині. Сьогодні реформатська церква вірить, що існує вселенська церква, яка складається з людей різних конфесій, які вірують в благодать, викупну силу Ісуса Христа. Та є помісна церква, в якій Господь дає нам бути членами один одному, бути єдиними через любов. Та не можна забувати, що є люди, з якими ми не можемо бути єдиними навіть на загальному рівні. І чітко видно в проголошені віровизнань.

Ukrainian: К Ефесянам Chapter 4 [13] аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти,

Слово Боже говорячи про те, що ми маємо бути єдиним, говорячи про дари навчання, в першу чергу, що через дар навчання ми можемо бути однодумцями і вірно служити Господу. Але ціль цього навчання не тільки в тому, щоб ми усі вірили однаково, але і в тому, щоб приготувати вірних на діло служби. Інколи ми розглядаємо церкву як місце постійного навчання, але, насправді, навчання для нас потрібне для двох речей. Для нашого зростання в Христі і для того, щоб ми були готовими служити один одному. Господь створив церкву таким чином, що ми усі є залежними один від одного. Усім Господь дає різні дари, якими ми служимо один одному. Тому ці речі настільки пов’язані, що ми не можемо говорити про наш ріст у Христі відірвано один від одного. Ми як тіло усі разом можемо виростати і в пізнанні Господа нашого, виростати допомагаючи один одному, і служачи один одному.

Всякий наш дар має звершуватись через любов та турботу один про одного. Через це виростає Церква Божа. Тому ми маємо пам’ятати слова Господа, що Він нас покликав до єдності. В нас один Дух, Один Господь, одна віра, одне хрещення. Ми всі члени один одного для того, щоб в любові бути разом як Божа сім’я.

Апостол Павло пише своє послання до церкви в Римі. Чому ми можемо сказати, що він пише до церкви? Тому, що називає їх братами, і, зокрема в сьомому вірші, Апостол, звертаючись з привітанням, пише такі слова: «До усіх улюблених Божих в Римі, вибраним святим». Хоч в своїй мові він говорить, що хоче приїхати для того, щоб благовістити істину. Апостол бажає мати плід серед них так само, як і серед усіх народів. Та все ж його звернення відрізняється від звернення до людей, які зовсім не знають Євангелії. Тому ми можемо сказати, що в Римі були віруючі і були люди, яким потрібно було благовістити істину. Також і в восьмому вірші Апостол дякує Богу за те, що віра їхня звіщається по всьому світі. Тому, однозначно, люди, до яких пише Апостол, — це були люди віруючі, які прийняли Євангеліє. Але це не крапка, на якій Апостол бажає зупинятись. Так як ми говорили, ціль його — проповідувати серед них, підкріпити вірних в їхній вірі та звіщати Євангеліє, називаючи себе боржником в звіщенні.

15 Отже, щодо мене, я готовий і вам, хто знаходиться в Римі, звіщати Євангелію. 16 Бо я не соромлюсь Євангелії, бо ж вона сила Божа на спасіння кожному, хто вірує, перше ж юдеєві, а потім гелленові. (Рим.1:15,16)

Апостол готовий рішуче звіщати Євангелію будь-кому і не соромиться цього, і на це є своя причина. Для нього це не просто якісь пусті слова, не просто якесь чергове навчання релігії, для нього це дієва справа, яку звершує через нього Господь. Це сила Божа, на спасіння Юдеям та язичникам. Це досить важливі слова, які мають підкріпляти кожного з нас, тому що ми співпрацівники з Богом. Господь будує Свою Церкву, Своє Царство саме через звіщення Євангелії. Іноді люди міркують про важливість різного роду професій: вчителя, інженера, рятівника. Та те, що Господь робить через Апостола, незрівнянно важливіше, тому що через Євангелію людина може знов повернутись до свого Бога, знову відновити втрачені благословення і втрачене життя вічне. Коли люди звичайної професії гордяться своєю роботою, то для проповідників Слова Божого це надзвичайно цінні слова. Апостол не соромиться звіщення, навіть попри те, що не всі приймають це вірою, не всі усвідомлюють важливість цього послання. І це не пусті слова, тому що нижче ми бачимо, з яким зітханням Павло говорить про язичників. На сьогоднішній час це так само актуально для нас, як і для Апостола Павла, тому що ми живемо в час індивідуалізму і синкретизму. Люди надзвичайно охолонули до слухання Євангелії, в суспільство проникла думка тотальної відносності, все піддається сумніву, все висміюється. На жаль, люди до кінця не можуть збагнути, до чого приведе їх ця тенденція. Ми бачимо в країнах, які вважають себе розвинутими, перші плоди такого життя. Шлюби стали не важливими, діти виростають в неповноцінних сім’ях, що призводить до неповного виховання, що в свою чергу призводить до деградації суспільства. Розбещеність та аморальність стали нормою життя, яку вони не засуджують, а навіть відстоюють, говорячи про свої індивідуальні погляди. Проповідь Слова в очах людей стала чимось пустим та незначним. Та, не зважаючи на ці тенденції і на думку “сучасників ”, позиція Слова Божого залишається незмінною. Апостол називає це Силою Божою, він не має чого соромитись, а, навпаки, вдячний за такий привілей бути знаряддям в Божих руках.

17 Правда бо Божа з’являється в ній з віри в віру, як написано: А праведний житиме вірою. 18 Бо гнів Божий з’являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду гамують неправдою,19 тому, що те, що можна знати про Бога, явне для них, бо їм Бог об’явив. 20 Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме. Так що нема їм виправдання, 21 бо, пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце. 22 Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, 23 і славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів. (Рим.1:17-23)

Слово Боже говорить дуже важливі для нас слова, що правда Божа з’явилась в ній. Мається на увазі віра в Євангелію, з віри в віру. Як нам розуміти ці слова: з віри в віру? Є різне тлумачення цих слів: одна думка про те, що вираз «з віри в віру» ми маємо розуміти як «з віри Старого заповіту в віру Євангелії Ісуса Христа». І це має під собою обґрунтування, тому що Апостол говорить в цьому тексті постійно про людей двох категорій: Юдеїв та язичників. Та коли бути уважним до контексту нижческазаного, то ми можемо допустити інший висновок. Адже нижче Апостол говорить, що Господь відкривається в двох різних об’явленнях: в загальному об’явленні та в особливому, що ми можемо розуміти під звіщенням Євангелії. Апостол однозначно говорить про те, що люди можуть вірити в Бога, дивлячись на природу, яка досить чітко відкриває нам існування Творця. Настільки чітко, що Слово Боже навіть говорить, що в них немає виправдання, адже не бачити це можна тільки свідомо відкидаючи цю правду. Та все ж це залишається в позиції віри, тому що Самого Бога ми не бачимо, ми можемо говорити про існування Бога тільки бачачи Його дії. Коли ми розглядаємо природу, ми не можемо допустити собі думки, що все це сталось випадково, адже усе в нашому світі має підпис Творця, печать задуму, все гармонійно та розважно складене, хоч світ через гріх деградує.

Чому з віри в віру? Тому, що людині дано два об’явлення від Бога: перше — це загальне об’явлення, яке не уточнює подробиць про Творця та його Спасителя. Ми можемо тільки робити загальні висновки того, який є істинний Бог. Що Він Всемогутній, що Він Бог порядку, що все створене одним розумом і все керується Його рукою. Та саме в Слові Божому як особливому об’явленні Господь відкриває нам інформацію, яка робить нас ще ближчими з Ним. В Своєму Євангелії Господь говорить про Сина Свого, Ісуса Христа, Якого Він дав для примирення народів зі своїм Творцем. Ми можемо назвати дві ці категорії вірою. Важливо зауважити також, що віра старого заповіту і віра нового заповіту, в великій мірі, не може бути названа двома вірами, тому що старий заповіт Говорить про Бога і Його спасіння, а Новий відкриває втілення усіх обітниць Божих старого заповіту.

Ми бачимо людську тенденцію, що вона може не приймати загальне об’явлення і бути атеїстом. І це одна позиція: людина може приймати загальне об’явлення та не приймати Євангелію, замінюючи її на язичництво. Може бути така ситуація: людина бачить загальне об’явлення, та не має можливості почути Євангелію. А також четверта позиція: коли людина, дивлячись на загальне об’явлення, приймає особливе об’явлення. І те, що тут передано осудження саме в тому, що людина затьмарює істину, придушує правду, ідучи до ідолів.

20 Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме. Так що нема їм виправдання, 21 бо, пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце. 22 Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, 23 і славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів. (Рим.1:20-23)

Можна порівняти цей текст з тим, що говорить апостол нижче.

5 Та через жорстокість свою й нерозкаяність серця збираєш собі гнів на день гніву, та об’явлення справедливого суду Бога, 6 що кожному віддасть за його вчинками: 7 тим, хто витривалістю в добрім ділі шукає слави, і чести, і нетління, життя вічне, 8 а сварливим та тим, хто противиться правді, але кориться неправді, лютість та гнів. 9 Недоля та утиск на всяку душу людини, хто чинить зле, юдея ж перше та геллена, 10 а слава, і честь, і мир усякому, хто чинить добре, юдеєві ж перше та гелленові. 11 Бо не дивиться Бог на обличчя! (Рим.2:5-11)

Про яку правду говориться в цьому тексті? Попередньо Апостол говорив, що ці люди звели нанівець правду в своєму серці, а тут говориться, що ці люди шукають слави, відповідно правди, покаяння. Невже ми будемо стверджувати, що це в відриві від особливого об’явлення від Євангелії? Те, про що ми можемо говорити, що є тільки одна правда, яку люди можуть шукати після правди загального об’явлення, це Євангелія. А інакше цей текст ми б розглядали як спасіння через добрі справи, в відриві від особливого об’явлення. Тому є дві тенденції: люди, які заглушують правду через свою розбещеність, і люди, які приймають правду, тому і бажають праведності та прощення. Питання сьогодні не стоїть в тому, що одні кращі, а інші гірші, апостол починає з загального погляду на реакцію людей, а те, чому вони так реагують, він пояснює в інших розділах.

Та, повертаючись до ідеї віри через загальне об’явлення і віри через особливе об’явлення, ми бачимо таку відмінність між цими об’явленнями. Перше об’явлення не дає людині можливості спастись, воно тільки підводить людину до того, щоб прийняти друге об’явлення, а саме Євангелію, саме те, що збирався Павло робити серед них. Та апостол говорить такі слова: « те, що можна знати про Бога, явне для них». Тому загальне об’явлення абсолютно доступне усім, абсолютно переконливе і ні в якого атеїста чи людини, яка відкидає Євангелію, вибираючи язичництво, не має виправдання. В другому, особливому об’явленні людина може пізнати шлях спасіння, істинне поклоніння Бога, істинну природу взаємостосунків. Тому перше об’явлення веде людину до того, що людина має прийняти друге об’явлення, і не має нікому виправдання, хто зупиняється на першому, тому що це тільки трамплін до повного пізнання.

Можливо, те що я скажу, є непостійним, але за великим рахунком, кожна людина, перш за все, переконується в існуванні Бога через загальне об’явлення, а потім приймає особливе. Тому, що без цього людині буде здаватись звістка про Бога вигадкою чи міфом. Я не кажу, що це правило, та все ж ми спостерігаємо це як процес, задуманий Господом.

Ми можемо подивитись також і на природу Божого докору. Господь не говорить про те, що людина – повний атеїст і не вірить в існування Бога, природа докору в тому, що людина, дивлячись на загальне об’явлення, пізнає Бога, та замість того, щоб віддати Йому славу, прийняти Його, вибирає шлях ідолопоклонства. І цей шлях ми можемо назвати заміною можливості мати істинне пізнання на вибирання для себе своєї релігії.

19 тому, що те, що можна знати про Бога, явне для них, бо їм Бог об’явив. (Рим.1:19)

Ці слова мають відношення суто до першого, загального об’явлення, саме тому Апостол говорить, що немає їм виправдання, якщо вони не переходять від віри до віри і не живуть в ній. Ми забуваємо про те, що існує категорія людей, які взагалі не мають можливості знати істинного Бога, які ніколи не чули Євангелію, для таких людей просто не має вибору, вони можуть бути або атеїстами, або ідолопоклонниками. Але в них є відчуття, що те, чому вони поклоняються, не справжнє, і в них є той фактор, який буде їх засуджувати, — це їхнє сумління.

Деякі вважають, що люди, дивлячись на загальне об’явлення, можуть пізнати Бога в повній мірі, і тому Бог їм докоряє, що вони не мають виправдання. Але насправді люди, які дивляться на загальне об’явлення, не мають можливості мати повне пізнання Його, а тільки достеменний факт існування Бога, і це знання має привести їх до Євангелії. Тому повне пізнання можливо, тільки коли поряд з цим звучить для них особливе Боже об’явлення, якого вони не бажають прийняти, тому що для них це не вигідно. Хоча вони розуміють, що коли існує Бог, то Він не може бути схожим на будь-якого бога, описаного язичеськими релігіями, що тільки Бог Євангелії є справжнім Богом. І знову повертаючись до Божого докору в цьому тексті, ми чітко бачимо, що Бог докоряє їм не за те, що вони, виходячи з загального об’явлення, стають атеїстами, а тому, що не бажають покоритись істині, віддати належну хвалу, і роблять це свідомо, заглушуючи істину в своєму серці. Тому це особлива категорія людей, яка знає те, що їй можна знати з загального об’явлення, але не бажає прийняти повної правди, робить заміну, заглушує істину. Проблема саме в небажанні приймати другий вид віри, і саме тому Апостол пише слова, що «праведний вірою жити буде», вірою не тільки в загальне об’явлення, але вірою, яку він називає процесом “з віри в віру ”.
Загальне об’явлення дає моральну відповідальність

Для нас також цінним буде спостерігати за тим, згідно чого Господь буде судити і євреїв, і язичників.

29 Вони повні всякої неправди, лукавства, зажерливости, злоби, повні заздрости, убивства, суперечки, омани, лихих звичаїв, 30 обмовники, наклепники, богоненавидники, напасники, чваньки, пишні, винахідники зла, неслухняні батькам, 31 нерозумні, зрадники, нелюбовні, немилостиві. 32 Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерти, а проте не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке. (Рим.1:29-32)

Перш за все, ми можемо сказати, що в загальне Боже об’явлення несе з собою не тільки знання про існування Бога, Творця, а також несе з собою моральне пізнання правди, саме тому люди незалежно від того, чи вони мають особливе об’явлення, чи не мають, несуть моральну відповідальність. Навіть коли ми говоримо, що загальне об’явлення не здатне спасати та абсолютно здатне осудити. І природа цього осудження в тому, що люди знають про свої погані вчинки, що люди знають закон Божий і свою моральну відповідальність, яку не бажають нести. І саме в цьому контексті ми можемо говорити, що без виправдання всяка людина, тому що, пізнавши Бога в загальному об’явленні, вона знає про моральний бік цього пізнання і свідомо зневажає це в своєму серці, тому що хоче грішити. І саме за вчинки людини Господь буде судити її, незалежно від того, ким вона себе вважала: чи атеїстом, чи язичником, чи навіть Ізраїльтянином. Чи мала вона можливість почути Євангелію, чи ні.

12 Котрі бо згрішили без Закону, без Закону й загинуть, а котрі згрішили в Законі, приймуть суд за Законом. 13 Бо не слухачі Закону справедливі перед Богом, але виконавці Закону виправдані будуть. 14 Бо коли погани, що не мають Закону, з природи чинять законне, вони, не мавши Закону, самі собі Закон, 15 що виявляють діло Закону, написане в серцях своїх, як свідчить їм сумління та їхні думки, що то осуджують, то виправдують одна одну, 16 дня, коли Бог, згідно з моїм благовістям, буде судити таємні речі людей через Ісуса Христа. (Рим.2:12-16)

Тому Господь буде судити людей згідно діл їх, навіть без особливого об’явлення кожен перед Богом винен. Ніхто не зможе виправдатись, сказавши, що ми не чули Євангелію, що в нас не було шансу спастись, тому що моральну відповідальність мають усі. Тому без виправдання залишаються ті, які не чули Євангелію, без виправдання залишаються ті, які чули Євангелію, але затьмарили це знання в серці своєму, все це тому, що усім доступне загальне об’явлення.

Можливо дехто скаже, що в такому випадку воно тільки засуджує. Так, воно засуджує і залишає без виправдання. В деяких є думка, що для людей, які живуть без Закону, все буде вирішуватись за їхніми ділами. Те, що язичники знають про свою моральну відповідальність, не означає, що вони можуть спастись своїми праведними ділами, тому що, згідно Євангелії, є тільки один шлях до спасіння, а саме віра в Ісуса Христа. Тільки в Господі ми можемо бути виправдані та помилувані. Тільки після прийняття особливого об’явлення Євангелії та життя з віри в віру можливо спасіння. І тому Павло говорить такі слова тим, кому звіщає її і які досить часто, пізнавши Бога, не бажають дякувати, не бажають прийняти, віддають славу тваринам, замінюють поклоніння істинному Богу на поклоніння творінню. І коли ми ставимо запитання, чому вони це роблять, то причина не в тому, що вони не змогли розібратись, що вони не змогли перейти від загального об’явлення до особливого, а причина в тому, що вони не захотіли це зробити через бажання жити в гріху. Те, що їм можна було знати, вони знають, що є Творець, але вони втікають від Нього.

Причини, та результат зневажання правди

17 Правда бо Божа з’являється в ній з віри в віру, як написано: А праведний житиме вірою. 18 Бо гнів Божий з’являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду гамують неправдою, (Рим.1:17,18)

Ми бачимо, що правда Божа з’явилась, і ця правда в Євангелії. Але далі апостол говорить про те, що гнів Божий приходить на всяку безбожність та неправду людей, що правду гамують неправдою. Перш за все, яку правду люди гамують? Вони гамують пізнання Бога в загальному об’явленні, по-друге, вони гамують правду в особливому об’явленні саме Євангелії. І всяка ця неправедність засуджується Богом.

Коли ми дивимось на причину неправедності в людей, які мають тільки загальне об’явлення, ми можемо сказати, що причина в тому, що люди бажають жити так, як вони самі того хочуть. Людям не подобається, що їхнє сумління їх засуджує і говорить про Божий закон, який написаний в їхньому серці. Люди прагнуть до всякої неправди і навіть похваляють тих, хто чинить так само. І ця тенденція походить ще з Едемського саду, коли людина бажала бути сама, як Бог, сама вирішувати, що є добре для неї, а що зле.

28 А що вони не вважали за потрібне мати Бога в пізнанні, видав їх Бог на розум перевернений, щоб чинили непристойне. 29 Вони повні всякої неправди, лукавства, зажерливости, злоби, повні заздрости, убивства, суперечки, омани, лихих звичаїв, 30 обмовники, наклепники, богоненавидники, напасники, чваньки, пишні, винахідники зла, неслухняні батькам, 31 нерозумні, зрадники, нелюбовні, немилостиві. 32 Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерти, а проте не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке. (Рим.1:28-32)

Причина тих, хто не приймає Євангелії, та ж сама: вони знають про Бога з загального об’явлення, вони не бажають іти далі, від віри до віри і так жити, вони бажають змінити пізнання Бога на язичництво, і причина не тому, що вони так люблять тварин, що їм поклоняються. Причина знову ж в моральності, люди бажають мати бога кишенькового, який би їм не боронив чинити волю свою, а покорявся. Саме тому люди вигадують для себе релігію, яка буде зручна для них, яка не буде вставляти палки в колеса. А те, що описано в Біблії, зовсім не схоже на зручного Бога, це Бог, Який судить за гріх, це Бог, Який виховує, Який не допускає компромісів, а вимагає повної покори Йому. Зрозуміло, пропащому створінню це буде не подобатись, воно ліпше вибере собі іншу, зручну для себе релігію, або буде тільки номінально сповідувати Євангелію.

Божий осуд

Ми читаємо в тексті, що Бог не просто буде судити усіх, коли прийде час, але уже сьогодні дає цим людям свій осуд в тому, що забирає усякий стримуючий фактор від них, дає їм можливість бути в гріху. І це виглядає таким чином, що вони самі себе засуджують, знеславлюючи своє тіло в ненаситній пристрасті неприродного єднання чоловіка з чоловіком, жінки з жінкою.
Коли ми дивимось на цей світ, це дуже добре видно в нашому житті. Ми знаємо з історії, наскільки аморальними були повадки язичницьких культур. Наскільки люди приглушували своє сумління, бажаючи грішити. І це приводило до гомосексуалізму серед них в ті часи. Та коли говорити про сучасників, ми бачимо дивні речі. Сьогодні майже немає язичницьких релігій, люди називають суспільство християнським, та, насправді, в основній своїй масі люди просто секуляризовані, не бажають чути про будь-якого бога. Проблема аморальності та гомосексуалізму в нашому суспільстві наростає через безбожність та відступлення від Його Слова, в так званих “розвинених країнах ”. Ми можемо задавати собі питання: чому це так? І відповідь проста: через те, що люди не бажають прийти до віри в Євангелію Господь віддає їх на перевернутий розум, дає їм те зло, якого вони бажають. Людина постійно думає, що в цьому її щастя, але з часом переконується, що скоріш за все це загибель. Немає виправдання їм, тому що з загального об’явлення вони усі знають що Бог є, і що Закон Його добрий, та тільки приглушують це в серці своєму. Приглушують істину у вигляді і особливого, і загального об’явлення. Більшість сучасників називає себе агностиками, людьми, які не вірять ні в що, вважаючи, що це розумно. Та результат все рівно буде один: кожне коліно схилиться перед нашим Богом, яким би себе “-істом” він не називав.

Висновок

Який ми можемо зробити висновок з цього Слова Божого? Господь показує, що в людей є шлях до пізнання Його. І цей шлях Господь називає «з віри в віру». Він дає нам загальне об’явлення, яке явне для усіх, і яке веде нас до особливого об’явлення, а саме Євангелії Ісуса Христа. І коли людина не бажає приймати це об’явлення, в неї залишається тільки один вихід. Або замінити пізнання істинного Бога на язичництво або іншу релігію, або бути агностиком, знову ж для того, щоб не приймати Євангелію. Та результат тільки один: Господь буде судити таких людей і буде дозволяти їм топитись у своїх гріхах та своїй розбещеності. Шлях до спасіння з віри в віру, від загального об’явлення до особливого в правді Божій. І хоч апостол не робить в цьому тексті наголос та тій роботі, яку Господь проводить в нашому серці, ми все ж згадаємо про це, тому що пізніше Павло говорить в п’ятому розділі: “Любов Божа вилилась в наше серце Духом Святим ”. Ми просимо, щоб Господь Духом Своїм попровадив нас, відродив нашу віру, давав нам бути міцними в ній, буди вірними і не просто повірити, але жити вірою. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу. Амінь.

Унікальність християнського погляду на умилостивлення

1. Язичницький погляд на умилостивлення
Одна із історій античного світу про похід на Трою, безперечно, показує нам характер язичницьких богів, яких люди мали постійно задобрювати своїми жертвами. Коли принц Паріс викрав прекрасну Єлену, повізши її в Трою, греки кинулись здоганяти їх. Але безперервний зустрічний вітер не давав можливості їм плисти. Тоді Агамемнон послав солдат, щоб привели його доньку, яку він приніс у жертву так званим привередливим та ненаситним богам, після чого, наївшись та умилостивившись, боги послали довгоочікуваний попутний вітер, і греки кинулись палити Трою.
Уся ці історія показує на те, що язичницькі так званні «боги» безпідставно ставлять перепони для людей, щоб ті приносили їм жертви. Це ненаситні істоти, яким постійно хочеться жертви, і чим більше, тим краще. Такий погляд показує, що люди самі спроектували богів на свій зразок: ненаситні, і амбіціозні, боги, яким потрібно дати хабара, щоб вони зробили легшим життя людей. І ця тенденція хабарництва виглядає як безпідставна забаганка робити перешкоди, тому що вони ніяк не можуть наїстись жертвами. І принцип досить простий: чим більше жертв, тим більша вірогідність того, що вони зглянуться на цих бідних людей, які з їхньої ж вині не можуть досягти того чи іншого. Все це виглядає недостойним істинного Бога, все це показує, що живий Бог не може бути таким, яким його бачать ці люди. Люди видумали богів за образом своїм і за подобою своєю. І таке розуміння богів було не тільки в грецькій культурі, а в принципі будь-якого релігійного світогляду в світі, окрім християнства. В будь-якій релігії людина досягає своїми дарами, своїми ділами прихильність свого Бога, умилостивлюючи його усілякими методами. І завжди ці боги залишаються незадоволеними і знову чинять зло для людей. І уся ця ворожість до людей немає ніяких підстав, а виглядає як забаганка примхливого господаря.

Коли ми говоримо про християнську релігію, ми розуміємо, що істинний Бог не може бути таким, що його характер має відрізнятись від усіх вигаданих богів. І навіть, можливо, ми очікуємо, що умилостивлення не повинно бути. Та ми бачимо, що умилостивлення існує, та саме поняття його абсолютно інше. Господь посилає Сина Свого в умилостивлення за наші гріхи.
Перш за все, варто поговорити про Божий гнів. Насправді, коли порівнювати язичництво, в якому боги без усяких підстав вороже настроєні проти людей, то в християнстві існує серйозна причина, чому людина з Богом має погані стосунки. Ми бачимо момент гріхопадіння, в якому людство відвернулось від свого Творця, через що унаслідувало гнів Божий. Навіть сьогодні після гріхопадіння кожна людина розуміє своє положення перед Богом, тому що не виконує Його волю. Господь залишив на землі закон Свій, через який кожен може бачити свою вину. Нема праведника ні одного, як писав апостол Павло. Божий гнів – це не просто якась погроза неслухняному творінню, а це активна Божа дія, через яку світ пізнав хвороби, біль та смерть. І причина не в Богові, а в самій людині.

Чому ми починаємо з Божого гніву? Для того, щоб показати, що насправді ми усі пропащі люди, що усі ми приречені на загибель, якщо тільки не буде інструменту примирення зі своїм Творцем.
Дивлячись на Старий Заповіт, ми бачимо принцип умилостивлення Божого гніву, який дуже схожий на язичницький, коли люди приносили жертви тварин. Але те, що під цими жертвами розумілось, це зовсім відрізняється від язичництва. Тому що в Новому Заповіті Господь пояснює, що усі ці жертви були тільки прообразом істинної жертви в лиці Ісуса Христа. Саме в Ісусі Христі прийшло примирення людини з своїм Творцем, саме в Сині ми маємо прощення наших провин і знаходимо мир з Богом.

Ukrainian: 1. Иоанна Chapter 2 [1] Діточки мої, це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведного. [2] Він ублагання за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу.

Ukrainian: К Римлянам Chapter 3 [23] бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави, [24] але дарма виправдуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі, [25] що Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру, щоб виявити Свою правду через відпущення давніше вчинених гріхів, [26] за довготерпіння Божого, щоб виявити Свою правду за теперішнього часу, щоб бути Йому праведним, і виправдувати того, хто вірує в Ісуса.

Перш за все, це показує нам на природу гріха, що це не просто перешкода, яку потрібно покрити, забрати, і все стане на свої місця, що це конфліктує з святістю Божою. І для того, щоб примирити людину з Богом, це тільки пів справи – забрати гріх, мова йде про те, що Господь розгніваний на грішників через бунт, і має мати місце або покарання, або умилостивлення.
Унікальність умилостивлення в Христі, перш за все, в тому, що сам Бог пропонує Сина Свого. Для християнства чужа та думка, що існує гнівний Отець і добрий Син, Який заспокоює Свого Отця. Навпаки, ми бачимо, що ініціатива умистистивлення виходить від самого Отця, і Син цьому не противиться, тому що в Трійці існує гармонія думок і бажань. Тому ми маємо такий результат. Що через праведність свою Господь не може не гніватись на гріх і на грішників, тому що Він тоді став би неправедний, і не було б в Ньому Правосуддя, але поряд з гнівом у Господа є любов до грішників і Він бажає спасти людей від цього. Бог посилає Сина Свого в жертву за гріхи наші. Я уявляю собі, як думали євреї старого заповіту, можливо вони думали, як язичники, що своїми жертвами умилостивлюють Боже лице, не розуміючи природи відкуплення. Бог ніби говорить їм : «Те, що ви думали приносити мені в жертву, насправді Я даю вам. Я даю вам найдорожче – Сина Свого для того, щоб заплатити за ваші гріхи».
Можна сказати, що в цьому є істинне розуміння Євангелія. Тому що Господь є нашим Спасителем. Ми не допомагали Йому висіти на хресті, Він сам поніс за нас наші гріхи, витримавши увесь той гнів, який впав на Нього через нашу вину.

Христос спаситель душ наших

Коли ми сьогодні роздумуємо про примирення з нашим Богом, про істинність розуміння Євангелія, для нас буде важливим розуміти і іншу сторону примирення. Ціль спасіння та примирення людини з Богом була не тільки в тому, щоб заплатити за наші гріхи, понести покарання. Все це добре, але це не змінює нашу душу. І Слово Боже каже нам про те, що Господь вливає в наші серця Любов Свою.

любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам. 6 Бо Христос, коли ми були ще недужі, своєї пори помер за нечестивих. (Рим.5:5,6)

Ми читаємо в цьому тексті, що Господь вилив любов в наше серце через Духа Святого. Чому потрібне було це дійство? Чому не достатньо було просто запропонувати людині це відкуплення щоб вона сама, на свій розсуд, вирішувала потрібне їй це чи ні? І відповідь на це запитання досить важлива.

44 Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його, і того воскрешу Я останнього дня. 45 У Пророків написано: І всі будуть від Бога навчені. Кожен, хто від Бога почув і навчився, приходить до Мене. (Iван.6:44,45)

Господь в Слові Своєму говорить про те, що навіть коли існує метод відкуплення та спасіння, ніхто з людей не здатний на це через свою гріховність. Усі ми є раби гріха. І саме тому Господь робить роботу в нашому серці, змінюючи його, вливаючи в нього любов до Бога і його спасіння. Саме тому Христос для нас є Спаситель не тільки тому, що прийняв за нас страждання на хресті, але і тому, що звершує це спасіння в наших серцях. Так ми можемо сказати, що людина приймає це спасіння, людина іде дорогою вузькою, коли говорити грубо, то звершує своє спасіння. Але не тому, що вона сама по собі така добра і така кмітлива, а тому, що Господь вливає в наше серце Свою любов. Господь примирив нас і на хресті, і в нашому серці, з нашим Батьком, і прийняв нас в свою сім’ю.

І тепер замість гніву Божого за наші гріхи, замість покарання, через акт умилостивлення у Христі ми маємо цінні божі обітниці Царства Божого, в якому уже не буде горя і сліз і усякого виду біди, усіх тих наслідків гріхопадіння, яке пізнала людина. І Єдиному, кому за це подяка, нашому триєдиному Богу — Отцю, і Сину, і Святому Духу. Амінь.

Реформатське служіння

 

Весілля в Кані Галілейській

1. Ісус приймає участь у весільнім святкуванні

Ми читаємо в Слові Його про те, що Господь був запрошений на весілля із учнями своїми, а також на весіллі була мати Його. Цей фактор показує нам що Господь бажає розділити радість формування нової сім’ї. Бог свого часу поєднав чоловіка і жінку разом, щоб вони були одним цілим, Ісус своєю присутністю хоче показати, що Він розділяє цю радість, і важливість шлюбу як Божого творіння. Формування шлюбу завжди показано Богом як принцип нашого життя, не тільки в питанні між двома людьми. Господь називає нас братами, та сестрами а Він для нас Небесний батько, це також велика радість перебувати в Божій сім’ї. Церква названа нареченою Ісуса Христа яка готується до весільної церемонії. А також на весілля були запрошені як Ісус так і учні Його, які стали для Нього однією сім’єю, щось подібне ми бачимо на святкуванні Пасхи, адже за традицією до пасхального святкування мала сідати сім’я. І цією сім’єю для Господа нашого були учні його. Саме тому і ми на Причасті перебуваємо усі разом, як одна сім’я, не як сім’я тілесна але як сім’я духовна, як брати та сестри, духовно рідні люди, які об’єднані навколо нашого Господа Ісуса Христа.

Тому нема змісту нам бачити в шлюбі щось не законне, щось гріховне, а навпаки Божий принцип для нашого життя. І не можна говорити що ще справа тілесна, якось забороняти людям мати сім’ю. В будь якому разі це має бути приводом для нашої радості, причиною святкування.

1. Ісус запрошений на весілля

Хоча з першого погляду для нас здається що запрошення Ісуса це було прогнозовано згідно того, що Господь був родичем даній сім’ї, та все ж це несе для нас велику духовну цінність. Для нас шлюб не може бути повноцінним, якщо ми не запрошуємо на нього Господа Ісуса Христа, не в значені що без молитви це не шлюб взагалі, а в значені нашого бажання щоб Бог був керівником нашого життя, і нашого шлюбу. Сам факт того, що Господь перше своє чудо вчинив на весіллі, вказує нам на Божу присутність в нашому житті та нашому шлюбі. Божа турбота про гостей, і про наречених. Для нас велика радість прикликати Боже Ім’я для нас і нашого сімейного життя, щоб Господь давав не просто їжу чи питво в нашому житті, а щоб Господь піклувався про наші сім’ї, про наші стосунки, про радість шлюбного життя.

1. Перше чудо Ісуса Христа

Розпочинаючи своє служіння, Господь вибирає місце для першого чуда не в Єрусалимі, не в палаці Царя, а на весіллі разом зі своїми учнями. Цей факт приводить нас до висновку, що Господь не шукав слави для Себе, Господь не шукає слави цього світу, але турбота його лежить до вибраних його учнів. Ми не можемо забувати про те, що ціль цього послання, і ціль цих чуд була в тому, щоб учні Його увірували в Нього, і не тільки Апостоли, але ті, кого Отець дає йому. Нам досить часто так хочеться щоб увесь світ побачив ту турботу, якою Бог оточує нас, щоб увесь світ пізнав, що Ісус то Господь на славу Бога Отця, та ми не можемо керувати Богом. Ми бачимо, що Господь не приводить до віри увесь світ, а тільки вибраних своїх. Для учнів його це велика радість бути з Господом, бачити його чудеса, отримувати віру від Бога. І Господь не пояснює чому так, чому покликані саме ці люди, чому для них дана милість бачити і вірувати в Господа. Єдине що залишається для них, так само як і для нас, Церкви його, бути вдячними, і радіти Божій турботі, Божим дарам.

1. Перетворення води в вино

Дивлячись на це чудо ми не можемо не помітити подібності між ним і чудом яке вчинив був Бог через Мойсея, перше чудо покарання. Хоча різниці є разючою. Це чудо показує на різницю між законом та благодаттю, тому що коли в минулому вода перетворилась на кров це був акт Божого гніву, Божого покарання. Це дійство не приносило життя, а навпаки з життєдайна вода по Божій могутності перетворювалась в огиду та сморід, смерть та страждання. Чудо яке створив Ісус теж вказує нам на могутність Божу, та це не схоже на те як це робив Мойсей. Господь Сам наказує влити води яка перетворюється на вино, перше будо благословення. Аналогію не можливо не помітити, і учні, які чули з дитинства про Мойсея та Божі покарання, певне що вони розуміли, що таке може вчинити тільки Бог. І той факт, що Господь утворює з води уже не кров а вино, нагадує нам про Його місію, про Його ціль приходу на цю землю, дати життя, дати спасіння.

1. Чаші для очищення

Говорячи про чудо з перетворенням води на вино, не можливо не помітити ще один важливий фактор. Посуд в якому сталось це чудо було не простим, а це були ритуальні сосуди для омиття. Марк 7:3 ми бачимо, що Юдеї не сідали до споживання їжі поки не помиють рук, і це було не просто проявом гігієни, а мало саме духовне значення. Це був як натяк на те, що в майбутньому саме вино буде представляти символ крові Його, в якій ми очищаємось від наших гріхів.

Ціль Христа не була в тому щоб гості на весіллі могли упитись вином, одне з тих причин чому Господь це зробив через турботу про наречених. Ми не знаємо чому так сталось, що на весіллі забракло вина, але Господь проявляє свою турботу про них, дає свою допомогу тоді коли ситуація здається безвихідна. Так як Мойсей в пустині годував нард Божий маною небесною, так як Бог через нього давав воду на пустині, так і Христос піклується про нас, і про дане весілля. Можна було припустити, що Христос і раніше міг знати що вина не вистачить, але так Бог часто так робить, даючи потрібне нам в самий останній момент, щоб ми розуміли Божу милість, щоб ми жили надією. Так і народ в пустині грішив коли сварився з Мойсеєм, і не можна було сказати, що Бог би допустив, щоб народ згинув з голоду там, але ціль була в тому, щоб навчити їх жити вірою, надією на Нього. Тому і в нашому житті ми маємо розуміти, що всьому є свій час від Господа. Ми знаємо, що Бог може допустити нам випробування дуже тяжкі, можливо і смерть і голод, та ми не повинні думати, що через це постійно в нас буде тільки такий час. Ні, те що в нас є випробування не забирає від нас Божої опіки в усьому, яку ми маємо бачити, та за яку бути вдячними. І так як сказав апостол в першому посланні до Корифян 10:13, Господь не допустить випробувань більше ніж ми можемо знести.

1. Ісус докоряє матері

Коли ми роздумуємо над цим уривком нашу увагу привертає діалог, який стався між Ісусом та Його матір’ю. Виникає цілий ряд запитань, які не дають нам спокою. Чому Син так відповідає матері на її натяк про проблему на весіллі? Чому після того як Господь так сказав все ж він вчинив чудо перетворення води в вино? І зрештою на що надіялась мати Його коли зверталась до Нього про допомогу, коли до цього Він ще не вчинив жадного чуда?

Деякі вважають, що мати звертаючись до Христа зі словами про нестачу вина, зовсім не надіялась на те, що Христос буде робити чудо, тому що Він не робив ще жодного чуда. І хотіла щоб Він вибачився перед гостями, щоб таким чином врятувати репутацію жениха. Або щоб Він замінив недостачу вина розмовою про якісь духовні речі. Та скоріш всього вона чикала, що Він все таки зробить в цей час якесь чудо, тому що Ісус приступив офіційно до свого служіння і як багато Пророків минулого підтвердить свій авторитет. Або як Мойсей в тяжку хвилину давав людям їжу, щоб так само допоміг їм Він. В любому разі ми не можемо достеменно знати по якій причині Марія говорила ці слова до Ісуса. Але саме звернення її до Нього дає нам гарний приклад, та принцип життя. Піклуватись не тільки про свої потреби, але перейматись проблемами близьких, шукаючи допомоги у Христа.

Але не можливо не помітити відповідь Христа «Що тобі, жоно, до Мене? Не прийшла ще година Моя!». Дехто може подумати, навіщо було казати ці слова коли все рівно в результаті Господь вчинив чудо з вином, і допоміг жениху. Не можна допускати думки, що в Христа могли бути змінені плани через те, що на Нього натиснула мати Його. Скоріше за все, Господь дійсно планував допомогти в цій ситуації, та побачив помилку в своєї Матері. Сам вираз має відтінок не задоволення зі сторони Христа, Його звернення до неї не словом мати а жінко мало заставити зупинитись і задуматись над тим, що тепер Ісус не залежить від думки і рішення своєї матері. Що тільки Він, і Його Отець визначає час коли має статись те чи інше чудо.

Те, що Христос все таки згодом вчинив чудо можна тлумачити як прихід того часу про який він говорив, можливо Господь чикав до кінця, щоб потім вчинити те що планував. Тому що так як ми і говорили уже попередньо досить часто Господь приходить нам на допомогу саме в кінці, щоб ми вміли вірити і надіятись на Нього. Деякі тлумачать це місце, що Христос не хотів робити це привселюдно, а щоб це було свідченням тільки для учнів Його. В будь якому разі ми не можемо думати, що у Христа було передчасне і не заплановане чудо, можливо навіть Мати його і знала про те що Він має вчинити, а ці слова Його були саме для неї, щоб показати свою не залежність і не підвладність їй, як вважав свого часу Григорій Нісский.

Іноді може виникнути думка, що Христос виявив неповагу до своєї матері, беручи до увари п’яту заповідь, та ми можемо подивитись на один з прикладів в Старому Заповіті, Левіти мусіли в деяких випадках говорити слова про те, що вони не дивляться на батька чи матір, не в значені не поваги, а в значені пріоритетності думки Божої Повт Зак 33:9.

Тому це місце яскраво свідчить нам про мотиви Христа, щоб Його мати мала зрозуміти, вона не має права впливати на Божественні рішення. Це гарний приклад для кожного з нас, щоб і ми пам’ятали про ту дистанцію, яку ми маємо в заповіті, те що ми близькі з Богом ніколи не може бути приводом керувати Ним, виставляти Йому якісь ультиматуми, чи повеління. Коли я роздумую про це постійно згудуються слова одного професора, який бажаючи передати нам розуміння яким є Бог приводив приклад лева із відомої казки про Нарнію. Там був лев, який з одного боку був близьким до діток, був їхнім другом та захисником, та з іншого боку він завжди залишався левом, і не так просто було до нього наблизитись. Тому наш Бог залишається завжди Богом, а ми залишаємось завжди людьми, і маємо розуміти, що наша близькість з ним в Заповіті не має слугувати для нас приводом забути про ту дистанцію яка ні коли не буде усунута, про те що Господь є грізний Бог, і разом з тим милостивий до нас. Господь вирішує усе згідно волі Своєї і ніхто не може диктувати Йому свої вимоги.

По друге цей випадок яскраво показує, що Марія не може бути інструментом в наших руках для того, щоб досягнути позитивної відповіті на наші молитви у Христа. В історії були навіть розповсюджені такі слова в молитвах «Прояви свою материнську владу над Спасителем» просили люди звертаючись до Марії про свої потреби. Це не допустиме звернення, і не розуміння того, хто є хто, не Марія є посередником між Богом і людьми, а тільки Христос Ісус. Не Марія є царицею небесною, а царем є тільки Ісус Христос. І не тому що так вірять протестанти, а тому що ми відштовхуємось від слів Христа. І таке наше ставлення ні як не принижує Марію, і ні як не говорить про те, що ми її зневажаємо, ми просто не надаємо їй тих повноважень, яких Господь їй не надав.

1. Смирення Марії

Ми читаємо в Слові Божому, що Марія не стала перечити своєму Сину, і подальші слова її були формою смирення, зробіть що Він вам скаже. Вона залишила за Сином право вирішувати, чи робити це чудо, чи ні, можливо весь цей час слуги були присутні при цій розмові. Марія обертає увагу слуг на Христа, на Його рішення та повеління. Але в словах її залишається нота надії на відповідь про її прохання. Це дає нам великий урок того, що ми можемо мати надію на відповідь Божу, в смиренні довіряючи Йому чинити волю Свою.

1. Учні увірували в Нього

Досить цікавим є цей факт увірування, сказано що учні побачивши це чудо ввірували в Нього. Сам факт їхнього слідування за Христом показував, що вони вірували в Нього, і пішли за Ним. Це можна розуміти не інакше як підкріплення віри своїх учнів, що було не одноразово ще на протязі їхнього життя Iван.2:22, Iван.14:29, Iван.20:29. Тому Господь не просто дає нам відповідальність вірувати Він впливає на нас в нашому житті, щоб наша віра була жива. Не одноразово Він підкріпляє нашу віру коли ми падаємо чи сумніваємось. Тому Господь для нас Спаситель, не тільки в значені що Він помер за нас на христі, але Він для нас Спаситель тому що приводить нас до віри, приводить нас до відродження, до нового життя, підкріпляє нас на протязі нашого життя і ніколи нас не покидає. Це розуміння дає мир та впевненість не в нас самих а в нашому вірному Спасителі. І слово Спаситель для нас символізує Божу силу. Ми знаємо скільки Господь зробив для нас щоб ми були християнами, щоб були в церкві Його, ми знаємо що немає сили, яка б видерла нас з Його рук, яка б обманула нас. Коли Бог за нас хто проти нас, як писав Апостол Павло. Тому впевненість нашого спасіння не в нас, це не самовпевненість, а впевненість в Силі Божій, для істинних дітей Його. Тому Йому слава, за смерть Його, за віру, за турботу, за ведення, та вибрання Амінь.

Те, що ми розуміємо питання заповіту з Богом, ще не дає нам вичерпної відповіді, що це за життя в заповіті, які принципи і які помилки можуть бути в людей, які в ньому перебувають. Для того, щоб нам це усвідомити, для нас необхідно подивитись на Слово Боже, що про це говорить Господь.

38 і вони Мені стануть народом, а Я буду їм Богом! (Єр.32:38)

13 Як жалує батько дітей, так Господь пожалівся над тими, хто боїться Його, (Пс.102:13)

Слово Боже приводить нам ілюстрацію двох сфер, по перше Народу Божого, та Бога, а в другому приклад Батька милуючого своїх дітей. Така ідея діаметрально протилежна ідеї співпраці з Господом, це та ідея, яка все частіше починає поширюватись серед церков, і яка не має свого закінчення до тієї пори поки людина, як не слухняна дитина не складає свої руки перед Господом і не каже, «Господь ти Бог, а я народ твій, ти Батько а я син». Нещодавно прочитав досить цікавий текст. Дитина питає Батька, тату я з’їм цю цукерку, тато каже, чого ти мене про це запитуєш, дитина в відповідь йому, бо я так сказав. По перше ми не можемо собі уявити щоб дитина так себе вела, тому що вона під авторитетом батька, і ні коли таких слів не скаже. А навіть якщо скаже, можливо батько з принципу не дозволить їй їсти цю цукерку, не тому що він проти, а для того щоб навчити, що дитина поки що дитина а батько є батьком. Чому Господь не показує життя в заповіті, як спільна праця обох, і людини і Бога? Тому що це не вірні стосунки в заповіті, це не вірне життя в заповіті. Для людини потрібно відмовитись будувати свій індивідуальний погляд на стосунки в Заповіті, те як людина бажає це бачити. Господь говорить через Слово Своє, що в цих стосунках є народ, і є Бог, є Батько і є син. Є влада і є підлеглі. Сьогодні насправді спостерігається криза влади, криза батьківського авторитету, усі стали занадто демократичні, усі мають свою індивідуальну думку на все, і це руйнує суспільство.

Говорячи про заповіт для нас потрібно завжди мати на уяві сім’ю, одиницю яку Бог називає чимось одним. Чи визнаємо ми, що сім’я існує, чи просто чолові і жінка граються в якісь не зрозумілі ігри. Ні насправді сім’я існує як творіння Боже і чоловік і жінка знають про це вони відчувають себе з своєю парою одним цілим, які разом планують, які разом хвилюються і радіють… Ось про що ми маємо думати коли говоримо про Заповіт, це перш за все сім’я.

Лук 15:9-32 Притча про блудного сина

Ця притча якраз і націлена на те, щоб показати, які стосунки в нас є в заповіті, і які помилки можуть в ньому.

1. Ідея вічного батька

Не можливо не помітити, що сама притча націлена показати на природу трішки інших стосунків ніж ми бачимо між людьми, в нашому житті. В наших дітей є час коли вони є підвладні нам, є час коли вони залежні повністю від нас, але з часом ми ніби потроху відпускаємо їх до самостійного життя. Це не означає, що в їхньому житті не залишилось ні чого з того, що ми в них вкладали. По перше наше виховання дає дуже багато позитивного, або негативного в формування дитини. Це можна помітити і неозброєним оком, що діти, за якими батьки не дивляться виростають в більшості поганими людьми, не контрольованими, для яких не має ні який авторитетів. Є інша категорія дітей, які мали постійно хороших батьків і були вихованими, порядними людьми. Та не зважаючи на це приходить час коли вони з тими принципами, якими ми їх навчили стають самостійними, стають дорослими, і починають своє, окреме життя, свою окрему сім’ю.  В нашому прикладі приводиться ідея зовсім інших стосунків, вони схожі трішки з тим, що ми знаємо, але і чимось відрізняються. Вони відрізняються тим, що проводиться ідея вічного батьківства, проводиться ідея вічного авторитету, від якого втікає син. Те, що син йде від батька тісно пов’язане з його бажанням самому формувати стиль свого життя, бажання бути не залежним в усіх сферах свого життя, вимагаючи від батька спадок для особистого використання для незалежного використання дарів. І це виглядає як негативний приклад. Тому що ідея яка тут є, виливається в те, що ці діти мали б завжди бути з батьком. Тому коли ми говоримо про стосунки в заповіті, Господь є Отцем для тих хто в заповіті, це вірно, але варто зауважити, що Він і ніколи не перестає бути Отцем нашим, і не буде такого часу коли б ми подорослішали і сказали, дякую тобі Батьку, але тепер я іду і буду жити своїм самостійним життям. Хоча вірним буде сказати, що звичайно така можливість є, але вона скоріше не природна і негативна, коли людина в заповіті заявляє про те, що вона бажає жити без авторитету батька.

Варто зауважити і те, що син мав будучи з батьком. Він був постійно під його керівництвом, під його авторитетом, та це не все, адже разом з цим він мав постійну батьківську опіку, та охорону. Піти від батька це бунт в якому син виявляє бажання позбавитись і авторитету і опіки свого батька. Це ідея незалежності така солодка буває для людей нашого часу, які в свободі вбачають щось нескінченно бажане та добре для будь кого і в будь якій ситуації. Та наше життя сформоване Господом таким чином що ми ніколи в нашому житті не можемо мати свободу в чистому її вигляді, тому що ми або раби праведності, або раби гріха, і чогось середнього просто не існує.

1. Син залишається бути номінально приналежним до сім’ї

Ми бачимо, що той факт, що син пішов від Отця з одного боку руйнує їх стосунки, і можна сказати, що він тепер не син йому, але з другого боку і не можна так сказати, тому що коли син повертається до батька, батько не каже, що це якийсь чужий чоловік прийшов до мене і хоче бути мені сином, і брат його, теж розуміє, що хоч син був і не вірний, але він і залишається бути сім’єю (людина заповіту). Звичайно ми можемо згадати слова апостола Івана в першому посланні Івана, що є діти Божі, і є діти диявола, і діти божі пізнаються тим, що вони в постійному покоренні своєму отцю, так само, як і діти диявола в постійному покорені у диявола. Це правда, цим апостол хотів показати на природу відродження, і слова ці він говорить до церви Божої. А поряд з такими словами ми читаємо слова в послання Якова «блудники» цей докір не показує, що ми перестали бути сім’ю, а скоріше не вірні сім’ї. Так само Господь наш Ісус Христос свого часу говорив до фарисеїв, «ви хочете вбите мене бо ваш батько диявол», але Христос не говорить що через це відміняються заповітні стосунки. Тому це не відміняє того факту, що ті до кого говорить ці слова Господь є народом з яким Бог склав заповіту. Тому Бог склав заповіт з людьми які можуть бути вірними і не вірними, в цьому заповіті для Народу Його Батько може бути насправді батьком, якому ми покоряємось, і з яким живемо, або Батьком, від якого ми пішли чинити волю свою, хоч номінально і належимо до цієї Божої родини. Так Ісус казав, що не кожен, хто каже до мене Господи, Господи, увійде в Царство Небесне, тільки ті, для кого Батько є постійно тим батьком з яким ми живемо, і якому покоряємось. Можливість бути просто релігійно приналежними людьми можлива як в старому так і в новому заповіті. Тому реальність така, що в заповіті, існує форма входу до заповіту, і форма оновлення в заповіті, коли кожен раз ми визнаємо свої гріхи і говоримо про те, що ми все ж бажаємо щоб Господь був насправді батьком нашим.

Тому коли син повертається до Батька, він розуміє хто він, що він син, та говорить що я не достойний того, і не достойний мати стосунки з Тобою як з батьком, але Отець приймає його, не усиновляє його, а приймає його як сина, як невірного сина, як сина який бажав бути без Його авторитету, та спілкування з Ним. Сина який помер, але воскрес. Не тому що ми проти усиновлення, ні усиновлення існує та ми говоримо про людей, які були в заповіті і забажали піти від батька, спробувати автономне життя. Тому велика радість для нас язичників які були чужі для Бога, для яких були чужі обітниці заповіту, стати близькими через Ісуса Христа.

11 Отож, пам’ятайте, що ви, колись тілом погани, що вас так звані рукотворно обрізані на тілі звуть необрізаними, 12 що ви того часу були без Христа, відлучені від громади ізраїльської, і чужі заповітам обітниці, не мавши надії й без Бога на світі. (Еф.2:11,12)

Саме тому ми маємо цінувати тим що Господь нас далеких зробив близькими, усиновив через Ісуса Христа. І нехай Господь нас збереже від того щоб як той син покинути тепер свого батька та піти в світ, піти під керівництво сатани.

Ми знаємо що в християнській традиції не дозволяється по декілька раз приймати хрещення, тому що вхід в заповіт можливий тільки один раз, і в ньому ми можемо бути вірними чи не вірними, не можливо по декілька раз входити чи виходити з заповіту. Саме тому існують три категорії людей. Люди поза заповітом, які не успадковують обітниці, люди в заповіті які були не вірні заповіту, які так само не успадковують обітниці, і для яких перебування в заповіті буде накладати на них ще більшу відповідальність. І люди в заповіті, які завжди залишались з батьком, для яких Божий авторитет був все їхнє життя і саме ці люди успадковують обітниці. І коли говорити категоріями відроджений не відроджений, то можна сказати тільки про останніх як відроджених, тому що тільки люди ведені Духом Божим успадкують Царство Його. Ми можемо тільки здогадуватись про людей дивлячись на їхні вчинки, і вірність до кінця їхнього життя, розуміючи, що бувають і падіння, і випробування, та буває і так, що людина ніколи і не знала свого Господа, хоч належала до церкви Його.

Тому помилка першого сина в тому, що він будучи в сім’ї Божій бажав втікати від авторитету батька, чинити волю свою. І ця небезпека реальна для кожного з нас. Ми маємо бути уважними до свого життя і до своїх намірів, знаючи що Господь для нас був і є і буде вічним батьком, а ми вічними Його дітьми.

1. Друга персона в заповіті

Друга персона в заповіті, яку ми зустрічаємо це син, який ніколи не йшов від батька. Дуже цікаво, але якраз люди, для яких кожне навернення людини до Бога тільки в дорослому віці, не можуть пояснити хто ця людина, чому вона постійно була в з батьком, і не йшла від Нього. Деякі думають, а може є люди безгрішні, яким не потрібне покаяння, визнання гріхів. Ні це не віно, те що Господь бажає тут показати, що є дійсно категорія людей які виростають в заповіті, виростають в стосунках з Богом. І це очевидно зважаючи на те до кого звертається Ісус, Господь говорить до Ізраїля, які з дитинства виростали в Божій сім’ї, з дитинства були під авторитетом та опікою Бога. Та і ця категорія не безгрішна, і ця категорія має свої помилки. Навіть діти наші молячись молитвою Отче Наш, кажуть «прости нам гріхи наші». Що ілюструє поняття того що вони з дитинства ростуть в вірі, ростуть під Божим авторитетом, але і їм з дитинства потрібно знати про свої гріхи, визнавати їх перед Богом, інакше це тоді не авторитет а тільки назва.

Бачачи як радіє батько, та як радіють усі з того що поганий син повернувся і став знову справжнім сином, він починає ревнувати. Те на що вказує Йому батько, як на його помилку це його не розуміння, того що він має постійно. Люди які виростають в заповіті, з дитинства знають Господа досить часто хворі на таку помилку, вони не цінять тим, що мають завжди, і думають як добре тому хто пішов від Бога і тепер прийшов. Їм здається, що справжнє життя в тих людей. Та це тільки їхня думка, яку засуджує Господь.

Не можна сказати, що ця категорія безгрішна і не потребує перегляду своїх стосунків з Господом, тому що усі ми грішні, усі ми схильні думати, що маємо право на свою думку відмінну від Господньої, усі ми час від часу потребуємо оновлення в заповіті. Для нас важливо розуміти сам принцип, що Господь є для нас вічним батьком, вічним авторитетом, і коли ми бажаємо бути справжніми дітьми, для нас необхідно цінувати тим, що Бог по своїй благодаті ввів нас в сім’ю свою. Тому і у другого сина є гріх, гріх не погодження з батьком, гріх в тому що він думає інакше як того хоче батько, і він потребує покаяння, оновлення своїх стосунків з Ним. Потребує просити у батька пробачення за своє обурення. Ця людина не йде із сім’ї, та разом з тим знаходячись в ній грішить своїм обуренням.

Життя в заповіті тим і відмінне, що в цьому заповіті ми маємо наслідство Боже, в цьому заповіті, ми маємо керівництво Духа Святого, в цьому заповіті ми маємо життя, якого не розуміють люди, які націлені на проїдання свого життя, добування від нього всього, що можливо за їх короткий час, що досить часто приводить їх до розчарувань. Так як сини з батьком завжди під його керівництвом, його опікою, завжди в спілкуванні та близькості до свого батька, та завжди служать Йому, щоб вони не робили, і саме головне, завжди мають те що належить батькові.

Тому ціль цієї притчі показати, дві категорії людей, два сина, які обоє були синами, обоє були в сім’ї божій, але один покинув свого батька бажаючи мати індивідуальний погляд на життя. А інший завжди залишаючись в сім’ї з часом перестав цінувати тим що він має. І це друга помилка в людей живучих в заповіті.

30 І не засмучуйте Духа Святого Божого, Яким ви запечатані на день викупу. (Еф.4:30)

Ми маємо завжди розуміти, що своїм непослухом ми засмучуємо Того з Ким ми є одна сім’я, Того хто говорить з нами, Того хто веде нас, Того Хто має бути для нас вічним авторитетом, і вічним Батьком.

1. Життя в заповіті це не просто біблійні уроки

Для нас важливо пам’ятати, що таке життя в заповіті дивлячись на Адама та Єву, Бог не просто приходив в певний час коли вони мали поговорити про релігію, Бог приходив в їхнє життя і приймав участь в ньому. Бути в заповіті це не просто бути на групах, ходити до церкви, це радіти усім що дає нам Господь, приймати навіть те, що нам не подобається говорячи, на те воля Божа. І коли ми дивимось в телевізор спостерігаємо, що люди зрозуміли, що їм дані повноваження орати землю, садити, та вирощувати, видумувати мобільні телефони та ноутбуки, та люди не розуміють від Кого їм це все дано, і як потрібно дякувати Тому, по милості Кого ми навіть дихаємо. Амінь.

Івана 1:19-34

Євангелія від Івана показує нам що Юдеї зацікавились тим, хто такий Іван Христитель, що він прийшов і христить, і для чого він це робить. На той час був так званий період мовчання, Бог не посилав пророків, і Месія не приходив, і запитання посланців було логічним. Хто ти такий. Народ Божий був в очікувані того, що Бог пошле їм нового пророка, або пошле їм Іллю про якого йдеться в книзі Малахії, що Господь перед кінцями днів пішле Мессію, який має вершити духовні справу.  І книжники були в очікуванні, що це хтось з цих трьох. Та виявилось, що Іван засвідчив про себе, що він не пророк, хоча це була не зовсім правда, тому що з подальших слів ми бачимо, що Бог дійсно його послав до народу. Але послав його з двома завданнями, про які ми поговоримо нижче.

Завдання з якими послав Бог Івана Хрестителя

Я голос того, хто кличе: В пустині рівняйте дорогу Господню

Що це означає? Господь посилає Івана Хрестителя для того, щоб приготувати людей для Господа, для того, щоб кликати їх до покаяння до смирення перед Богом.

33 І не знав я Його, але Той, Хто христити водою послав мене, мені оповів: Над Ким Духа побачиш, що сходить і зостається на Ньому, це Той, Хто христитиме Духом Святим. 34 І я бачив, і засвідчив, що Він Божий Син! (Iван.1:33,34)

Друга причина чому послав Господь Івана Хрестителя, для того, щоб засвідчити про Ісуса Христа, що Він Син Божий.

Підготовка часу

Таким чином ми бачимо, що Бог особливим чином планував перший прихід Сина Свого на землю. Перш за все, що варто відзначити що Бог планував час коли має прийти Мессія. Той час був періодом близько 300 років коли Бог не посилав пророків, я ми бачимо такі слова в Старому Заповіті.

11 Ось дні настають, говорить Господь Бог, і голод пошлю Я на землю, не голод на хліб, і не спрагу на воду, але спрагу почути Господні слова! 12 І будуть ходити від моря до моря, і з півночі до сходу блукатимуть, щоб знайти слово Господа, та не знайдуть його! 13 Того дня будуть мліти від спраги вродливі дівчата та хлопці, 14 що клянуться гріхом самарійським та кажуть: Як живий твій Бог, Дане, і як жива дорога до Беер-Шеви! Та вони всі попадають, і більше не встануть… (Ам.8:11-14)

Це місце говорить не про останній час, як люблять трактувати сьогодні деякі проповідники. Цей текст говорить про час Божого мовчання, що люди будуть помучені без Слова Божого, будуть з нетерпінням чикати Його, і саме в цей період пошле Бог свого Сина.

Наша країна

Це Боже планування нагадує нам і нашу країну, коли в Радянському союзі панував атеїзм людям здавалось, що Бог помер, як казав безглуздий Нітше. Та насправді реакція була зовсім другою, як тільки спала залізна завіса люди ринулись в церкви. Можна запитати себе, невже стільки років атеїзму не привели ні яких результатів, звільнення від «духовного опіуму» як люблять говорити атеїсти. Але ні ми бачимо, що душа людська томиться без Слова Божого. І ні якими раціональними причинами не можливо пояснити чому люди з такою радістю пішли до церкви.

Сьогодні можна сказати інший час прийшов, коли люди звернули свій погляд до матеріального, матеріалізм це теж форма атеїзму, тому що люди продовжують шукати собі кумирів. Серце людей обтяжилось життєвими турботами. Сьогоднішнім людям так само потрібне покаяння, так само потрібне «обновлення в заповіті». Та про це ми поговоримо пізніше.

32 Бож усього того погани шукають; але знає Отець ваш Небесний, що всього того вам потрібно. 33 Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться. (Матв.6:32,33)

Наше особисте покликання

Цікаво, що ця сама тенденція спостерігається і в нашому особистому покликані. В нашому житті не просто відразу виникло відчуття того, що нам потрібне Слово Боже, не відразу ми безупинно бажали йти до церкви, хоча дехто в ній народився та виріс і це інша історія. Господь завжди провадить з нами роботу, Бог показує нам, що ми потребуємо Його Слова так, як кожного дня хліба насущного. Як казав Господь наш «не хлібом самим буде жити людина, але кожним Словом, що виходить з уст Господніх». Не скажу що це універсально, але ми бачимо що навіть народ Божого заповіту. Бог провадить попередню роботу з нашими душами таким чином, що ми уже не уявляємо як ми жили раніше без Господа. Коли народ відхилився від Бога, знехтував милістю перебуванню в заповіті, Господь забирає Слово Своє, щоб люди заповіту відчули наскільки вони мілкі, наскільки мілкі ті божки якими вони хотіли заповнити свої сердечні порожнини.

Фарисеї запитують чому Іван хрестить

Що означало для юдеїв хрещення. Хрещення це була форма покаяння та навернення до Бога для язичників, але це не була форма вступу в заповіт. І коли Іван Хреститель христив в Йордані це не був знак нового заповіту, а так як і для язичників, це був знак покаяння, а коли говорити про людей заповіту, це теж тільки знак покаяння, а не входу в заповіт, тому що вони уже в заповіті через обрізання. І прововідь його і знак, який він звершував для Юдеїв був як оновлення в заповіті, але не вхід в нього. Тому ні у кого і не виникало ні яких запитань про новий заповіт, про значення цього знаку, усі розуміли що це знак обновлення в заповіті, обновлення стосунків з Господом. Те чому Бог послав Івана це для того, щоб обновляти стосунки Його народу з Ним, (приготувати дорогу для Ісуса) приводити людей до покаяння. Тому що бути в завіті не гарантувало автоматичного спасіння, потрібно було завжди перевіряти свої стосунки з Богом, сповідувати свої гріхи. Подібні періоди обновлення в заповіті траплялись і раніше серед народу Божого, і ніколи це не розглядалось як новий вхід в заповіт, а обновлення в заповіті.

З часом, коли дія старого заповіту припинилась, і почалась дія нового заповіту, в день пятедисятниці народилась церква Божа, і люди задавались питанням чи потрібно нам продовжувати традиції старого заповіту, усі ритуали, чи потрібно обрізуватись? Ось що з часом говорив Апостол Павло.

11 Ви в Ньому були й обрізані нерукотворним обрізанням, скинувши людське тіло гріховне в Христовім обрізанні. 12 Ви були з Ним поховані у хрищенні, у Ньому ви й разом воскресли через віру в силу Бога, що Він з мертвих Його воскресив. 13 І вас, що мертві були в гріхах та в необрізанні вашого тіла, Він оживив разом із Ним, простивши усі гріхи, 14 знищивши рукописання на нас, що наказами було проти нас, Він із середини взяв його та й прибив його на хресті, (Кол.2:11-14)

Через те, що в людей виникало запитання про знак заповіту, апостол вчить, що для них тепер обрізання не потрібне, не актуальне поскільки вони мають знак хрещення який має теж саме значення, і тепер для них цього достатньо, тому що цей знак показує що вони в Христі, а це навіть більше ніж в заповіті. Бути в Христі через хрещення було для них уже не так, як при Івановому хрещення, тому що при Івановому хрещення фарисеї прийшли і не питали що то за новий знак, що то за новий заповіт. При Івановому хрещені цей знак не означав що люди в Христі, не означав смерть в Христі та воскресіння з Христом, тому що і Христос ще не воскрес. Тому, то не був знак нового заповіту, тому він і христив тільки дорослих, тому що обновлятись в заповіті актуальне тільки для дорослих, бачачи своє відступлення і розуміти потребу в обновленні. Саме тому Фарисеї розуміли, що Іван проповідує обновлення заповіту, обновлення стосунків з Господом, що абсолютно природно для пророка посланого від Бога. І Іван говорить про це звертаючись до народу «покайтесь», що не було з його ініціативи а завданням від Бога, так як і багато разів попередньо Бог через пророків кликав народ свій до покаяння.

Християнська форма обновлення в заповіті

Можна сказати, що для християн теж існує форма обновлення заповіту, але вона уже не в тому що ми христимось, а в тому що ми приймаємо участь в Вечері Господній. Кожен раз коли ми підходимо до столу з цими знаками, кожен раз для нас це як обновлення заповіту. Чому?  Запитаєте ви. Тому що форма цього таїнства передбачає, кожен раз коли ми маємо приходити до столу ми маємо перевіряти себе. Ми маємо розважати над своїм життям, що насправді не актуально для душевнохворих та немовлят, хоч через це вони не знаходяться поза заповітом, а в заповіті через хрещення, та обновлення заповіту для них не актуальне до певної пори. Господь не дозволяє до причастя підходити не перевіривши себе, без покаяння, без засудження своїх гріхів, а також не дозволяє зволікати і не приймати в цьому участь. Тому для нас це форма обновлення в заповіті, яка кожного разу має нас дисциплінувати. В християнстві існують два таїнства, які вказують на Христа, це хрещення, яке дається тільки один раз, і є формою входу в заповіт, а також хліболомання, яке дозволене робити не один раз а систематично для того щоб народ божий був в чистоті, та мав завжди нагоду обновлення в заповіті. Тому хліболомання не показує що кожен раз коли ми це робимо ми входимо в заповіт, а слугує для тих хто здатний на критичний самоаналіз (дорослі заповіту) мати можливість обновлення. Подібно Івановому Хрещенню, де усі дорослі приходили з покаянням, подібно багатьом іншим прикладам зі старого заповіту коли дорослі плакали почувши про свої гріхи та відступлення.

Іван свідок

Ще одна з причин, по якій Іван прийшов перед Ісусом, це для того, щоб бути свідком який вкаже на Масію. Цікавим є той факт, що Іван не чинив чуд, але чинив чуда Ісус, але Івана усі вважали за пророка. В законі написано, що всяка справа, яка засвідченна двома свідками має бути прийнята за правдиву. І в цій справі є два свідка перший це Іван Христитель, другий це сам Бог. Що це нам дає, запитаєте ви? Це не дає нам виправдання, коли ми залишаємось в невірстві, тому що Бог написав нам це для того, щоб ми вірували, що Ісус то Господь. І свого часу Ісус докоряв Фарисеїв мовляв в вас не має виправдання, тому що є світки того що він Христос, а ви не приймаєте. Вони вимагали своїх знаків, та Господь не йде з ними на компроміс, і говорить, що те що їм потрібно знати, вони знають, і те, що потрібно бачити вони бачать, та закривають очі свого серця. Це має бути так само актуально і для нас, тому що те що можна знати нам для життя та побожності, подала нам його милуючи рука.

31 І промовив Господь: До кого ж уподоблю людей цього роду? І до кого подібні вони? 32 Подібні вони до дітей, що на ринку сидять й один одного кличуть та кажуть: Ми вам грали були, а ви не танцювали, ми співали вам жалібно, та не плакали ви… 33 Бо прийшов Іван Христитель, що хліба не їсть і вина не п’є, а ви кажете: Має він демона. 34 Прийшов же Син Людський, що їсть і п’є, а ви кажете: Чоловік Цей ласун і п’яниця, Він приятель митників і грішників. 35 І виправдалася мудрість усіма своїми ділами. (Лук.7:31-35)

3 Усе, що потрібне для життя та побожности, подала нам Його Божа сила пізнанням Того, Хто покликав нас славою та чеснотою. 4 Через них даровані нам цінні та великі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої Істоти, утікаючи від пожадливого світового тління. 5 Тому докладіть до цього всю пильність, і покажіть у вашій вірі чесноту, а в чесноті пізнання, 6 а в пізнанні стримання, а в стриманні терпеливість, а в терпеливості благочестя, 7 а в благочесті братерство, а в братерстві любов. (2Петр.1:3-7)

Іван обмив Ісуса на служіння Священника

Серед народу божого було не один раз часи коли вони обновлювали заповіт з Богом. Був час коли вони були окроплені кровою та водою, був час коли вони в покаянні плакали, що чули Слово Боже. Та чому потрібно було щоб Іван використовував саме хрещення як знак обновлення заповіту? І на це є ще одна причина.

Кожен хто мав служити біля скинії, чи носити, чи служити мав мати віку від тридцяти до п’ятдесяти років Чис 4. По друге коли священик мав прийматись за службу в храмі він проходив ритуальне обмиття, яке в еквіваленті до грецького слова є слово баптізо (обмиття). А також на священицьку діяльність посвячував священик, тому Іван був родом з Левітів, і як ми пам’ятаємо, що батько його був первосвящеником коли йому Ангел сказав про народження сина його.

Можливо хтось запитає, а що це нам дає, то можна відповісти таким чином. Господь Ісус є наш первосвященик, який заступається за нас, та наші гріхи, а інакше наше прощення було тільки тимчасовим, та одночасним.

11 Але Христос, Первосвященик майбутнього доброго, прийшов із більшою й досконалішою скинією, нерукотворною, цебто не цього втворення, 12 і не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю увійшов до святині один раз, та й набув вічне відкуплення. 13 Бо коли кров козлів та телят та попіл із ялівок, як покропить нечистих, освячує їх на очищення тіла, 14 скільки ж більш кров Христа, що Себе непорочного Богу приніс Святим Духом, очистить наше сумління від мертвих учинків, щоб служити нам Богові Живому! 15 Тому Він Посередник Нового Заповіту, щоб через смерть, що була для відкуплення від переступів, учинених за першого заповіту, покликані прийняли обітницю вічного спадку. (Євр.9:11-15)

Практичне застосування

Сьогодні ми маємо зробити висновок з того, що ми бачимо в Слові Божому.

• По перше, ми бачимо, що народ Божий завжди мав часи відступлення коли їм потрібно було покаятись, і обновитись в заповіті. Ми сьогодні не виняток, те до чого Бог нас закликає це не до того, щоб по декілька раз в житті входити з Ним в Заповіт, а до того, щоб обновлятись в Заповіті, саме тому ми маємо знак причастя як обновлення заповіту. Саме тому хто живе в гріху має бути відлучений від причастя до тої пори поки не покається. Саме тому наші діти не причащаються, не по причині, що вони не належать до заповіту, про це їм свідчить їхнє хрещення як приєднання до заповіту, а тому що актуальність обновлення в заповіті може бути тільки для дорослих людей, і навіть людям які не сповна розуму, вони не просто не належать до заповіту, вони просто не здатні на критичний самоаналіз та обновлення в заповіті, тому і не приймають участь в хлібоприломленні.

• Те що в нашому житті був період Божого мовчання, а потім період покаяння не потрібно вважати за помилку, тому що саме так Господь працював в нашому житті. Для когось щоб ввести в заповіт, для когось щоб обновити в заповіті. Тому для людей які покаялись, та які були в заповіті не потрібно повторно входити в заповіт через доросле хрещення, (навіть баптисти по декілька раз не хрестять своїх членів церкви які деякий час були відлучені) потрібно використовувати покаяння і другий знак «хлібоприломлення», який і призначений для тих, хто будучи в заповіті обновлюється. А для тих хто в заповіті продовжує жити в гріху, їхнє відлучення церквою від причастя фактично означає смерть, хоч вони і не причасні до заповіту.

Саме тому Господь запровадив два знака в заповіті, один з них свідчить про вхід в заповіт (хрещення), інший постійно не залишає нас в спокої допомагаючи нам обновлюватись в цьому заповіті (хлібоприломлення), щоб ми були святі, та мали гарні стосунки з Ним.

• Другий висновок яки ми маємо зробити це те, що Господь вибрав шлях яким Він засвідчив про Сина Свого, і можливо ми досить часто схожі на фарисеїв і кричимо, що нам потрібне чудо щоб вірувати. Але Господь сказав, є два свідка Іван та Батько Його, який свідчив через чуда, і цього має бути нам достатньо, для того щоб вірувати що Ісус то Христос Син Бога Живого.
• І по третє Господь то є наш заступник, первосвященик який заступається за наші гріхи, саме по цій причині ми маємо сміливість вірувати та приходити до Господа. Тому що сила не в нас а сила в Господі нашім який розпочавши в нас добре діло доведе його до кінця.

6 Я певний того, що той, хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Христа Ісуса. (Фил.1:6)

1 Тоді до Ісуса прийшли фарисеї та книжники з Єрусалиму й сказали: 2 Чого Твої учні ламають передання старших? Бо не миють вони своїх рук, коли хліб споживають. 3 А Він відповів і промовив до них: А чого й ви порушуєте Божу заповідь ради передання вашого? 4 Бо Бог заповів: Шануй батька та матір, та: Хто злорічить на батька чи матір, хай смертю помре. 5 А ви кажете: Коли скаже хто батьку чи матері: Те, чим би ви скористатись від мене хотіли, то дар Богові, 6 то може вже й не шанувати той батька свого або матір свою. Так ви ради передання вашого знівечили Боже Слово. 7 Лицеміри! Про вас добре Ісая пророкував був, говорячи: 8 Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене! 9 Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук людських заповідей… 10 І Він покликав народ, і промовив до нього: Послухайте та зрозумійте! 11 Не те, що входить до уст, людину сквернить, але те, що виходить із уст, те людину сквернить. 12 Тоді учні Його приступили й сказали Йому: Чи Ти знаєш, що фарисеї, почувши це слово, спокусилися? 13 А Він відповів і сказав: Усяка рослина, яку насадив не Отець Мій Небесний, буде вирвана з коренем. 14 Залишіть ви їх: це сліпі поводатарі для сліпих. А коли сліпий водить сліпого, обоє до ями впадуть… (Матв.15:1-14)

Сьогодні досить часто ми можемо чути різноманітну критику в сторону реформації, зокрема критика звучить відносно реформатського твердження Sola scriptura (тільки Писання), мовляв реформати відмовились від всякого роду передань, вдаючись тільки до буквалізму. Тож давайте пороздумуємо над тим, що таке Передання, і як до них відноситись, а головне, поговоримо про те, як до  передань відносився Ісус Христос.

Що ж мають на увазі різні хритсиянські конфесії під словом «передання»?   Передання – це праці  Отців Церкви, подекуди апокрифічні книги. На зорі Християнства не було чітко визначених Новозавітніх книг, які можна було назвати Богодухновенними, так як це було з Старозавітними книгами, і тому християни користувались так званим усним переданням. Апостоли звертаючись до різних церков, писали листи, які потім були зачитані громаді, тому не можна сказати, що нічого не було написано. Це чітко видно із сьогоднішніх відомих нам книг Нового Заповіту, який складається із чотирьох Євангелій, та послань Апостолів. Проблема була в тому, що не було чітко визначено які листи вважати оригіналами, які можна назвати Богодухновенними. В ранній церкві не все було гаразд, а навпаки, в церкву почали проникати різні єресі, такі як Аріанство, Гностицизм, церква була змушена захищати істину, відділивши, що є Божою наукою, а що ні. Досить часто Гностики віддавали перевагу якійсь одній книзі, більше того, вони навчали про особливе знання, яким володів один з Апостолів, але не передав в своїх посланнях, а залишив його в усній формі. Це спонукало Церкву визначити те, в що вона вірить і книги, які можна назвати «канонічними». Саме слово «канон» з грецької перекладається як «вимірювальна тростина», так званий стандарт. Саме значення слова «канон»  вказувало на те, що церква бажала визначити ті книги, які можуть бути мірилом для різних  думок. Варто зазначити, що церква не вибрала якусь одну книгу, а бажала підкреслити, що усі ті книги, які були вибрані на синодах є канонічними і  в сукупності мають Боже Об’явлення для людей. Сам вираз «кафолиська церква» мало значення не просто єдиної структури, а єдиної віри в усе Писання, яке визначено на соборах і виділено як канон.

Таким чином церква показала різницю між тим, що можна приймати як передання, а що потрібно приймати як богодухновенні тексти (вимірювальну тростину). Ми не будемо вдаватись в подробиці того, якими критеріями користувались служителі на синодах для визначення канону. Але варто зауважити, що навіть Отці Церкви, писання яких, називають переданнями, в доказ своєї думки звертали увагу людей до Апостольських текстів. Як доказ істинності того, про що вони пишуть, тому не всяка релігійна думка є уже Богодухновенною та безпомилковою. Більше того, досить часто, думки різних Отців Церкви мали між собою відмінності. Що можна спостерігати в проповідях та тлумаченнях Слова між Олександрійською, та Антіохійською школами.

Реформація,  говорячи термін Sola scriptura, не мала на увазі те, що вони не шанують різні думки, і те, що окрім Писання (канону) не потрібно більше ні віросповідань, ні духовних праць. Доказом цього є видатні лідери реформації, такі як Мартін Лютер, та Жан Кальвін. Вони були досить добре обізнані в патристиці,  і часто цитували думки того чи іншого Отця Церкви. Саме визначення Sola scriptura мало на увазі відновлення справедливості, повернення Канону статусу головного, вимірювальної тростини для кожного віруючого, для кожної думки.

Ось коротко те, що ми маємо пам’ятати, говорячи про Передання та Писання. Та для нас важливо подивитись, як Ісус Христос відносився до Передання старців, та до Писання, або Слів Божих, як Він це називає.

Давайте розглянемо один епізод з життя Ісуса Христа та Його учнів. Одного разу, сідаючи до столу, учні Ісуса не дотримались певного передання – омиття рук і чаш. Це передання несло в собі доктринальний зміст, а не суто гігієнічну складову. Фарисеї одразу звинуватили учнів в недотриманні передання старших.

Можна було б по людськи порадити Ісусу  не створювати прецеденту, проблем на пустому місці, хіба так важко помити руки?  Але те, що сталось, не було промахом з боку Христа.  Господь свідомо допустив саме такий розвиток подій, для того щоб щось підкреслити для тогочасних духовних лідерів.

На той час склалась така ситуація, було Слово Боже -  канонізовані старозавітні книги, але разом з тим, існували передання старших, яких релігійні лідери навчали дотримуватись як обов’язкове. І як не дивно, Господь не просто не слідує цим переданням, Він навіть докоряє фарисеям, що їхні передання подекуди суперечать Божим заповідям. Наприклад: п’ята Божа заповідь навчає: «Шануй батька свого та матір свою», а їхнє передання дозволяло не шанувати батька чи матір, коли це стосувалось подарунка Богові. Дивлячись на це передання, можливо нам би і на гадку не прийшло, що це не законна постанова, але ми маємо зважати на Господа, який викриває це, як порушення Слова Божого. Буквально він говорить їм такі слова «ви ради передання вашого знівечили Божу заповідь». Ісус називає це передання людським, або людською постановою. Прийшовши на світ, Господь має на меті виправити покручене, та вирівняти покривлене. І це перекручене, та покривлене виявляється і в переданнях старших. Тому, такий приклад яскраво показує і для нас – людей сьогодення, що є Слово Боже, а що є передання старших, не в значенні що там все погано, а в значенні що там можуть бути допущені помилки, і навіть протиріччя тому, що вчить на Біблія.

Христос повів себе як реформат, який бажає повернути людей до істини, повернути авторитет Слову Божому, і піддати сумніву різні думки людей. І коли методи Реформації можна сьогодні, критикувати, то методи Господа нашого не осмілиться критикувати ніхто.

На що звертає нашу увагу, і увагу людей того часу Господь, коли говорить в цьому тексті про чистоту?

І Він покликав народ, і промовив до нього: Послухайте та зрозумійте! Не те, що входить до уст, людину сквернить, але те, що виходить із уст, те людину сквернить.

Господь звертає нашу увагу на те, що важливо дотримуватись внутрішньої чистоти, а не чистоти зовнішньої. Що зовнішня обрядовість не буде мати ні якого значення, коли ми не будемо слідкувати за тим, хто ми є зсередини, і що приймаємо в нашому житті. Слова Божі вчать нас «будьте святі, як Я Святий», освячення це те, як Господь веде нас і не згідно обрядовості, а згідно Слова Божого, згідно Його стандартів для нашого життя.

Ісус висуває їм звинувачення нагадуючи слова Ісаї.

7 Лицеміри! Про вас добре Ісая пророкував був, говорячи: 8 Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене! 9 Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук людських заповідей… (Матв.15:7-9)

Якщо б довелося висувати критику такого роду комусь із віруючих, можливо б ми і не наважились на такі слова, але Господь говорить про них як про лицемірів. В чому було їх лицемірство? І відповідь дуже проста, вона витікає з самого тексту (навчають наук людських). Більше того, Ісус не просто називає їх лицемірами, а говорить про те, що вони надаремно шанують Господа. Така критика просто вражає, зважаючи на те, як себе сьогодні люди люблять називати, Православними (ті які правильно славлять Бога), християнами (послідовниками слів, та науки Христа), Реформатами (ті які бажають чистоти)… Сьогодні слова Господа мають нас насторожити, мають заставити нас задати собі запитання: « А як ми? Чого вчимо ми? Яких наук тримаємось? Чи не схожі ми на людей, які тільки устами шанують Господа, а серце наше далеко від Нього, від Його Слів, від Його об’явлень…?»

Цікавий діалог стався після того випадку між Господом та його учнями.

12 Тоді учні Його приступили й сказали Йому: Чи Ти знаєш, що фарисеї, почувши це слово, спокусилися? 13 А Він відповів і сказав: Усяка рослина, яку насадив не Отець Мій Небесний, буде вирвана з коренем. 14 Залишіть ви їх: це сліпі поводатарі для сліпих. А коли сліпий водить сліпого, обоє до ями впадуть…

Ці слова, відверто кажучи, звучать як вирок для релігійних діячів. Учні занепокоїлись тим що фарисеї обурились і вони прийшли до Господа говорячи, що виник конфлікт. Та Ісус не каже, що ми якось полагодимо ситуацію, Він і не каже, що вони трішечки помиляються, Господь говорить про них як про рослину як насадив не Отець Небесний. Говорячи прямою мовою ці люди не від Бога. Можна запитати в чому причина такого вироку. Причина досить проста, вони спотворюють Слово Боже, навчаючи людей наук людських, передань старших. А зважаючи на те, що це релігійні діячі того часу, для кожного з нас має бути цей вирок, як можливість до самоаналізу. Хто ми є, як би нас назвав Господь коли був посеред нас? Чи не нема в нас небезпеки, яка була в цих людей, бути не просто лицемірами, а навіть гірше, релігійними діячами, і при тому бути рослиною, яку насадив не Отець? Як нам вберегтись від такого присуду? Можливо хтось скаже, що це занадто багато запитань, та ухилятись від реальності це позиція невіруючого світу. А коли Христос є Спаситель і Господь, то для нас має бути важливе, кожне Його Слово, кожен докір який звучав в сторону релігійних діячів.

Тому Реформація свого часу підняла питання нашого відношення до Канону, та до передань. Не в значені, що в переданнях зовсім немає істини, а в значенні що Канон, має бути для нас найбільшим авторитетом. А термін Sola scriptura вказує на те, що тільки Писання є Богодухновенним текстом, яке веде нас до спасіння, веде нас до Христа, формує правильне бачення на доктрини. Тільки Писання є безпомилковим, одкровенням Бога, якому ми можемо повністю довіряти. Тільки Писання є для нас вимірювальною тростиною, якою ми маємо перевіряти наше життя, та наші доктрини. Амінь.

Ісая 66

1 Так говорить Господь: Небеса Мій престол, а земля то підніжок для ніг Моїх: який же то храм, що для Мене збудуєте ви, і яке ото місце Його відпочинку?

2 Таж усе це створила рука Моя, і так все це сталось, говорить Господь! І при тому дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом, і на тремтячого над Моїм словом.

3 Інакше хто ріже вола одночасно вбиває людину, приносить у жертву ягня переломлює шию собаці, дарунка приносить вживає свинячої крови, складає з кадила частину пригадувальну, одночасно божка благословить… Отак як дороги свої вони повибирали, і до гидот тих своїх уподобання чує душа їхня,

4 так виберу й Я їх на зведення, і предмета їхнього страху на них наведу, за те, що Я кликав і ніхто відповіді не давав, говорив Я й не чули вони, та чинили лихе в Моїх очах, і вибрали те, чого Я не жадав!…

5 Послухайте слова Господнього ті, що на слово Його тремтите: Кажуть ваші брати, що ненавидять вас, що вас ради Ймення Мого виганяють: Хай прославлений буде Господь, і ми вашу радість побачимо! Та будуть вони посоромлені!

6 Голос гомону з міста, голос із храму, це голос Господа, що заплату дає для Своїх ворогів!

7 Поки зазнала дрижання породу, вона породила, і поки прийшов її біль, то сина легенько вона привела…

8 Хто таке коли чув, і хто бачив таке? Чи зроджена буде земля в один день, чи народжений буде народ за одним разом? Бо як тільки зазнала Сіонська дочка породові дрижання, то синів своїх вже породила…

9 Чи Я допроваджу до породу, і не вчиню, щоб вона породила? говорить Господь. Чи Я, що чиню, щоб родила, і стримаю? каже твій Бог.

10 Радійте із Єрусалимом і тіштеся всі ним, хто його покохав! Втішайтесь ним радістю всі, що з-за нього в жалобі були!

(Iс.66:1-10)

Який дім ви збудуєте Мені

Коли ми читаємо ці рядки зі Слова Божого, для нас виникає природне запитання, чому критикує Господь народ свій. Що поганого в тому, що люди бажали збудувати дім для Господа, храм Його. По перше ми бачимо, що сам Господь запровадив через Мойсея скинію, і коли Давид Бажав збудувати Дім Божий, йому якраз і не подобалось, що він живе в палатах, а Божий ковчег знаходиться в наметі. Причини бажання Давида збудувати дім Божий були проявленні естетичними почуттями. Та все ж для нас не можливо відкинути Божої критики, Господь має причини, по яким Він виявляє Своє не задоволення цими намірами. І Він говорить до народу. Який ви збудуєте дім для Мене, коли земля то підніжок ніг моїх, а небеса Мій престол. Те що пояснює тут Господь виглядає таким чином, що Бог бажає, щоб люди пам’ятали, що Він набагато більший, та славетніший за будь який храм, який можуть збудувати Йому люди. І ця думка дуже важлива щоб її пам’ятати, а інакше будуть якісь наслідки.

На протязі великої історії відносин Бога з людиною ми бачимо, що не один раз Господь застерігає людину від певних небезпек, не тому, що Бог категорично проти того чи іншого, але Господь передбачає, що це не буде слугувати людині на добро. Сатана завжди ставить ціль для себе зруйнувати боже творіння, відвернути людей від Бога, і при цьому Він використовує різні знаряддя. По перше, завжди ми бачимо, що сатана намагався залякати вірних Богу людей через страждання, війну, небезпеку їхньому життю. Часто він прибігав до методів людської жадності, коли людина починала спокушуватись на його ідеї матеріалізмом, естетичною красою. Та те, про що ми сьогодні будемо говорити це метод досить простий та досить небезпечний, бажання дати людині можливість бути самостійною від Бога. Ідея самостійності, свободи в історії людства прослідковується досить давно, і кожен раз коли людина робить ревізію свого життя відсторонено від Божих стандартів, кожен раз людина бажає бути Богом сама собі, бути мірилом всякої думки і всякого принципу. Приклад цьому ми бачимо в відомих нам революцій. Революція в Франції проходила під гаслом “ні якого пана, ні якого Бога”, революція в Росії теж мала підґрунтя звільнення від Релігійної думки. Тому з одного боку ми бачимо, що свобода завжди є чимось добрим для нас, чимось бажаним і для нашого народу і будь якого іншого, для наших дітей. І навіть Господь засуджує всякого роду позбавлення волі, та з другого боку ми бачимо що в нашому житті Бог не допускає нам бути ніколи повністю вільними для нашого ж добра. Спочатку ми покірні нашим батькам, вихователям, вчителям, державі… Коли питання стосується відносин між людиною і Богом, Господь говорить, що не прийде такого часу коли ви будете вільні від Мене, коли Господь перестане бути володарем всього сущого на землі, включаючи людей. Свобода від Бога це не є щось прекрасне. І знаючи це сатана закладає саме таку думку в людей, що для них бути вільними від Бога це благо, це добро. Бернард Шоу любив говорити такі слова “коли два суб’єкта діляться яблуками в кожного з них залишається по одному яблуку, а коли два суб’єкта діляться думками у них залишається по дві думка”. Диявол використовує це даючи такі думки людині, і по своєму незнанню, людна спокушується приймаючи її.

Господь бажає щоб ми завжди пам’ятали, що все створене на землі належить Богу, і ні коли не буде в стані не визначеності, відірвано від Божого управління і володарювання в будь якій сфері нашого життя. Не просто якийсь храм, в якому Він живе, а все, на що ми дивимось Йому належить. Досить часто можна чути вислів людей, які говорять про територію церкви, що це свята земля, але ідея яку бажає передати нам Господь якраз в тому, що Бог жадає щоб усе, на що дивимось, ми повинні були вважати святою землею. Те, що бажали зробити люди, це визначити місце для Бога, а все інше вважати територією своєї діяльності. Бог звертає увагу нашу на такі словами:

І при тому дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом, і на тремтячого над Моїм словом

Вислів при тому, має робити для нас певний висновок, висновок який має говорити нам, що Господь особливу увагу звертає на серце людини. Бог бажає щоб ми знали, що в наших стосунках з ним не може бути ні якої демократії, не може бути ні якого рівності. Все починається з нашого серця, з нашого внутрішнього відношення до будь чого. Господь ніколи не поступиться своїм місцем з людиною, ні коли не надасть їй свободи. Господь хоче, щоб ми знали, що Він завжди залишиться паном, а ми його творіння, не просто підлеглими, а саме творінням, що є ще кращою ілюстрацією того хто є хто. І не тому що Бог такий тиран, чи ревнитель, а тому що Його статус не може ніколи змінитись, свобода існує тільки в тих рамках, в який Він визначає. І не завжди свобода для людини це щось добре, це все рівно, що надати свободу дитині від батьків, що станеться з нею, не важко передбачити.

Можливо хтось скаже, чого ти робиш такі висновки?

Наступні слова яскраво показують нам те, до чого приводить людину коли вона визначає місце для Бога, і залишаючи територію для себе, для своєї діяльності.

3 Інакше хто ріже вола одночасно вбиває людину, приносить у жертву ягня переломлює шию собаці, дарунка приносить вживає свинячої крови, складає з кадила частину пригадувальну, одночасно божка благословить… Отак як дороги свої вони повибирали, і до гидот тих своїх уподобання чує душа їхня, (Iс.66:3)

Господь каже слово “інакше”, це слово несе значення не помилку, а наслідок того, що люди не вірно відносяться до того, про що говорив вище Господь. Коли люди забувають про те, що всяка сфера їхнього життя це Боже наповнення, боже керівництво, що не можливо виділити Богу окреме місце, для того щоб був простір для своєї роботи. І на жаль саме так сталось серед Ізраїля, не можна сказати, що люди перестали бути релігійними, тому що сам Господь говорить, що вони приносять жертви, вони приносять вола, але ще щось, разом з жертвою Богу вони бажають догодити іншим богам, для них кожному богу в їхньому житті відведене своє місце, і вони готові догодити усім. Що це нам говорить?

Людська відповідальність

Ця теза досить важлива для нашого розуміння і вона говорить про людську відповідальність в Заповіді, яка була і є як в Старому так і в Новому. Є люди яких можна назвати фаталістами, які усяке своє падіння чи гріх пов’язують з Господом. Є інша категорія людей які всі свої стосунки розцінюють тільки з точки зору людської відповідальності. Одних це приводить до пасивності та безвідповідальності, інших до надмірних переживань, депресій, та постійного страху.

Насправді Господь показує, що Він не залишає Ізраїля, але це не значить що народ його живе без особистої відповідальності, народ може зробити помилку і Господь дає йому можливість виявляти добровільно свою любов. Та коли б Господь залишив їх один на один з їхньою відповідальністю, то нард був би зведений і досить швидко. Бог показує, що будь які Його дії направленні на те щоб виправляти свого народа, щоб вчити його бути Йому вірним. Ситуація ні коли не виходить із під Божого контролю, і навіть гріх в Ізраїля можливий тільки тому що Господь дозволяє їм мати вибір, зробити те чи інше. Тому вірним поглядом буде такий що насправді ні що не може бути поза Божим контролем, і Божим володарюванням, людина в бородьбі з деяволом буде безсила, тому Господь є нашою охороною. Можна згадати слова з послання до римлян що для вибраних все діє на добро. Тому по великому рахунку все під Божим контролем, але здійснює Господь це не забираючи людську відповідальність.

Теж саме стосується і церкви Божої, для нас очевидний Божий план, “вибраних своїх довести до кінця”, та це не означає що ми тепер живемо окремо від помилок, чи вільного порояву віри та любові. Чи думка про не можливість для нас не вірного вибору, що ми не можемо скотитись до релігійності. Це можливо, та Господь не залишить нас в цьому стані, другої духовної смерті не може бути, так само як і другого народження з гори. Скоріше всього це схоже на гру в шахи, які б ми розумні не були, ми ніколи не переграємо Бога. Господь знайде можливість повернути нас, питання в іншому, чи варто бути твердошиїми, глухими до застережень, чи варто бути людьми які ні чого ні коли не вчаться. З часом це приводить нас до іншого питання, а може ми і ні коли не були людьми віри? Можливо ми ніколи не були відродженими і не знали Христа. Ці питання забирають самовпевненість в спасінні, та з другого боку дають надію того, що ми не залишені сам на сам з нашою відповідальністю, що завжди ситуація в Божих руках.

Реалії життя

Ми спостерігаємо в нашому “християнському” суспільстві, що люди стали занадто дуалістичними, вони відвели місце церкві в певній стороні, а в іншій стороні є філософія, і особистим справам і ці справи люди, досить часто, сприймають як досягнення людини, а не Боже провидіння. Є свої божки яких людина ховає від Бога, думаючи займатись і тим і тим, і приносити жертви Богу, і любити свої ідоли. Через те, що люди визначили своє місце для церкви, і для Бога, в їхньому житті їм стало набагато простіше це робити, вони готові догодити усім, не залишилось ні який принципів в їхньому житті. Для людини настав час коли вона і не намагається якось дати оцінку тому що трапляється в її житті, вона просто не бажає подумати про те хто це створив, і від кого це їй дано, людина просто як тварина користується, і готова подякувати будь кому за це, природі, мамі, владі, і окремо Богу якщо потрібно, не ставлячи ні чого головним. Таке мислення приводить людину до покори усім без усяких принципів. Ми бачимо, що в Європі окремі держави вирішили дозволити шлюби гомосексуалістів, і певні церкви пішли на це, через те що вони в чомусь залежать від держави, забуваючи про те, що усі ми залежимо від Бога в усьому і тільки від Нього. І це має бути завжди головним. Як казали апостоли “Бога потрібно слухати більше ніж людей”.

Навіть в філософії ми спостерігаємо тенденцію, що кожен філософ спочатку хотів дати свою оцінку нашому життя і сформувати принципи для соціуму, називаючи це категоричним імперативом, але це привело до епохи постмодернізму, коли вважається, що істини немає, все відносно. Це приводить людей до думки що не потрібно ні про що сперечатись, всьому є своє місце.

4 так виберу й Я їх на зведення, і предмета їхнього страху на них наведу, за те, що Я кликав і ніхто відповіді не давав, говорив Я й не чули вони, та чинили лихе в Моїх очах, і вибрали те, чого Я не жадав!… (Iс.66:4)

Та Бог не говорить, що людський бунт, рішення жити окремо, якось закриває Богу очі, що ситуація виходить із під Його влади, та Його контролю. Господь говорить що Він щось вчинить Народа Свого. Спочатку через Своє Слово, Господь застерігає від такого мислення показуючи на небезпеку, а потім через покарання буде вчити їх, що Його правління не може бути зруйнованим через рішення людини мати волю від Нього. І хочуть вони того, чи ні, прийде наслідок такого відношення для них, прийде те, чого вони найбільше бояться. Тому що Бог не бажає бути якоюсь частинкою в життю Свого Народу, Господь бажає щоб люди пам’ятали, Його верховенство, що все Ним наповнюється і Він бачить наскільки покірні їхні серця.

5 Послухайте слова Господнього ті, що на слово Його тремтите: Кажуть ваші брати, що ненавидять вас, що вас ради Ймення Мого виганяють: Хай прославлений буде Господь, і ми вашу радість побачимо! Та будуть вони посоромлені!

6 Голос гомону з міста, голос із храму, це голос Господа, що заплату дає для Своїх ворогів! (Iс.66:5,6)

Господь заспокоює людей своїх, заспокоює тих хто хвилюється що Бог не заступається миттєво за них, що вони змушені терпіти зневагу від ти хто вважають себе хазяями життя, хто постійно веде подвійну гру релігійності, та любові до себе. Господь не говорить що він відразу візьме нас в оборону, так вчить нас і Євангеліє. Але висновок для нас дуже важливий. Які б намагання не робили люди світу, все рівно буде прославленийСлужитель церкви с. Зеленча

наш Господь, і прийде час, чи при житті нашому, чи поза межами нашого життя, коли ми будемо бачити радість, і будуть посоромленні наші вороги. Ніколи ще Божі обіцянки не проходили без їх виконання, і це додає нам внутрішньої впевненості, внутрішніх сил, що не в нас є та сила, а Господь наша помста, кого нам боятись. Господь наше життя чи сьогодні чи завтра, це наповнює спокоєм нашу душу знаючи що ні що не може перешкодити Тому, в чиїй руці ми знаходимось.

7 Поки зазнала дрижання породу, вона породила, і поки прийшов її біль, то сина легенько вона привела…

8 Хто таке коли чув, і хто бачив таке? Чи зроджена буде земля в один день, чи народжений буде народ за одним разом? Бо як тільки зазнала Сіонська дочка породові дрижання, то синів своїх вже породила…

9 Чи Я допроваджу до породу, і не вчиню, щоб вона породила? говорить Господь. Чи Я, що чиню, щоб родила, і стримаю? каже твій Бог.

(Iс.66:7-9)

А також варто зауважити чого Слово Боже нас вчить, що Його кара не відразу приходить на цих людей, що є час Божого поклику, є час коли Бог дає можливість побачити свою помилку, і повернути в своє життя так, щоб упокоритись Йому. Ці слова наче вчать нас показуючи на життєві тенденції. Господь задає запитання, яке усім очевидне, і скоріше всього має іронічну форму. Без усяких пояснень ми розуміємо, що ні яка дитина відразу не родилась, що коли Господь забажав щоб породілля родила, це обов’язково станеться і ні хто не може це відмінити. Все це змушує нас замислитись над цими словами, якщо кара Господня не відмінна для тих хто живе для себе тоді і радість не відмінна для тих хто Його боїться. Але не потрібно слухати сатану, що все це має прийти миттєво, Слово Боже вчить нас що на все є свій час.

Ми сьогодні не говоримо про духовно мертвих, чи відроджених людей, ми говоримо про людей заповіту, про Народ Божий, про Господній принцип і Господні застереження. І те, що Він звертається до людей заповіту автоматично звертає на нас увагу, як на Церкву Його, як на Народ нового заповіту, даючи можливість нам також робити аналіз свого життя. Адже Апостол завжди приводив нам приклад народу як застереження від повторення їхніх помилок.

Застосування

Тому ці застереження не мають бути для нас тільки теоретичними, ми така само грішні люди і схильні на те, щоб відвести Богу якесь місце в нашому житті, замість того щоб усе було для Його слави. Апостол вчить нас таких слів:

31 Тож, коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть! (1Кор.10:31)

Ми святкуємо “день подяки” як символ того, що в нашому житті ми повністю залежимо від Бога. Може ми не самі вирощуємо ці овочі, не самі вирощуємо виноград, але те, що вони є на нашому столі свідчить про велику милість до нас нашого Бога. В нашої церкви не має приміщення, і можливо це добре, тому що ми себе не асоціюємо тільки з одним місцем, але це не факт, що в нас не може бути цієї помилки, що ми віруючі люди тільки тоді, коли приходимо на зібрання, групи, молитви. Той плід який Бог чекає від нас і на що сам перед Він дивиться це наше серце, чи насправді ми люди в який тремтить серце перед Словом Його. Чи насправді Бог є центром всякої нашої праці, чи насправді ми віддані Йому, і пам’ятаємо про Нього в усьому, що ми робимо, чи ми виділили окремий час і окреме місце на релігійні розмови, та релігійну діяльність. Чи ми славимо Бога тільки коли стоїмо в церкві чи коли в кожній справі робимо все як для Нього. Ми маємо дозволяти таких думок в нашому житті, що щось є від Бога, а щось це плід наших зусиль, відділяючи Господу місце десь поруч. Тому що і сили дає нам Господь, і розуму, і вірні ідеї для нашої праці, і прагнення, відводить нас від лінощів, в усьому Йому слава. Господь і не віруючих людей не залишає без Своєї любові даючи їм дощі ранні і пізні, та вони не дякують за це, не розуміючи любові до Них творця. Застереження Господа для Свого Народу має бути абсолютно актуальним для нас, тому що такі думки приведуть нас до релігійності, замість повного життя в Господі, під Його владарюванням. Проживши наше життя ми маємо сказати як в тій притчі, що я недостойний раб, який зробив тільки те що мав зробити.

Звичайно відповідальність дає нам вибір почути Слова Божі, чи зробити твердим своє серце, тож не будьмо глухі та сліпі, а відаймо усю славу Богу. Та будьмо в радості яку Бог нам пропонує мати попри всі негаразди.

10 Радійте із Єрусалимом і тіштеся всі ним, хто його покохав! Втішайтесь ним радістю всі, що з-за нього в жалобі були!

(Iс.66:10)