Те, що ми розуміємо питання заповіту з Богом, ще не дає нам вичерпної відповіді, що це за життя в заповіті, які принципи і які помилки можуть бути в людей, які в ньому перебувають. Для того, щоб нам це усвідомити, для нас необхідно подивитись на Слово Боже, що про це говорить Господь.

38 і вони Мені стануть народом, а Я буду їм Богом! (Єр.32:38)

13 Як жалує батько дітей, так Господь пожалівся над тими, хто боїться Його, (Пс.102:13)

Слово Боже приводить нам ілюстрацію двох сфер, по перше Народу Божого, та Бога, а в другому приклад Батька милуючого своїх дітей. Така ідея діаметрально протилежна ідеї співпраці з Господом, це та ідея, яка все частіше починає поширюватись серед церков, і яка не має свого закінчення до тієї пори поки людина, як не слухняна дитина не складає свої руки перед Господом і не каже, «Господь ти Бог, а я народ твій, ти Батько а я син». Нещодавно прочитав досить цікавий текст. Дитина питає Батька, тату я з’їм цю цукерку, тато каже, чого ти мене про це запитуєш, дитина в відповідь йому, бо я так сказав. По перше ми не можемо собі уявити щоб дитина так себе вела, тому що вона під авторитетом батька, і ні коли таких слів не скаже. А навіть якщо скаже, можливо батько з принципу не дозволить їй їсти цю цукерку, не тому що він проти, а для того щоб навчити, що дитина поки що дитина а батько є батьком. Чому Господь не показує життя в заповіті, як спільна праця обох, і людини і Бога? Тому що це не вірні стосунки в заповіті, це не вірне життя в заповіті. Для людини потрібно відмовитись будувати свій індивідуальний погляд на стосунки в Заповіті, те як людина бажає це бачити. Господь говорить через Слово Своє, що в цих стосунках є народ, і є Бог, є Батько і є син. Є влада і є підлеглі. Сьогодні насправді спостерігається криза влади, криза батьківського авторитету, усі стали занадто демократичні, усі мають свою індивідуальну думку на все, і це руйнує суспільство.

Говорячи про заповіт для нас потрібно завжди мати на уяві сім’ю, одиницю яку Бог називає чимось одним. Чи визнаємо ми, що сім’я існує, чи просто чолові і жінка граються в якісь не зрозумілі ігри. Ні насправді сім’я існує як творіння Боже і чоловік і жінка знають про це вони відчувають себе з своєю парою одним цілим, які разом планують, які разом хвилюються і радіють… Ось про що ми маємо думати коли говоримо про Заповіт, це перш за все сім’я.

Лук 15:9-32 Притча про блудного сина

Ця притча якраз і націлена на те, щоб показати, які стосунки в нас є в заповіті, і які помилки можуть в ньому.

1. Ідея вічного батька

Не можливо не помітити, що сама притча націлена показати на природу трішки інших стосунків ніж ми бачимо між людьми, в нашому житті. В наших дітей є час коли вони є підвладні нам, є час коли вони залежні повністю від нас, але з часом ми ніби потроху відпускаємо їх до самостійного життя. Це не означає, що в їхньому житті не залишилось ні чого з того, що ми в них вкладали. По перше наше виховання дає дуже багато позитивного, або негативного в формування дитини. Це можна помітити і неозброєним оком, що діти, за якими батьки не дивляться виростають в більшості поганими людьми, не контрольованими, для яких не має ні який авторитетів. Є інша категорія дітей, які мали постійно хороших батьків і були вихованими, порядними людьми. Та не зважаючи на це приходить час коли вони з тими принципами, якими ми їх навчили стають самостійними, стають дорослими, і починають своє, окреме життя, свою окрему сім’ю.  В нашому прикладі приводиться ідея зовсім інших стосунків, вони схожі трішки з тим, що ми знаємо, але і чимось відрізняються. Вони відрізняються тим, що проводиться ідея вічного батьківства, проводиться ідея вічного авторитету, від якого втікає син. Те, що син йде від батька тісно пов’язане з його бажанням самому формувати стиль свого життя, бажання бути не залежним в усіх сферах свого життя, вимагаючи від батька спадок для особистого використання для незалежного використання дарів. І це виглядає як негативний приклад. Тому що ідея яка тут є, виливається в те, що ці діти мали б завжди бути з батьком. Тому коли ми говоримо про стосунки в заповіті, Господь є Отцем для тих хто в заповіті, це вірно, але варто зауважити, що Він і ніколи не перестає бути Отцем нашим, і не буде такого часу коли б ми подорослішали і сказали, дякую тобі Батьку, але тепер я іду і буду жити своїм самостійним життям. Хоча вірним буде сказати, що звичайно така можливість є, але вона скоріше не природна і негативна, коли людина в заповіті заявляє про те, що вона бажає жити без авторитету батька.

Варто зауважити і те, що син мав будучи з батьком. Він був постійно під його керівництвом, під його авторитетом, та це не все, адже разом з цим він мав постійну батьківську опіку, та охорону. Піти від батька це бунт в якому син виявляє бажання позбавитись і авторитету і опіки свого батька. Це ідея незалежності така солодка буває для людей нашого часу, які в свободі вбачають щось нескінченно бажане та добре для будь кого і в будь якій ситуації. Та наше життя сформоване Господом таким чином що ми ніколи в нашому житті не можемо мати свободу в чистому її вигляді, тому що ми або раби праведності, або раби гріха, і чогось середнього просто не існує.

1. Син залишається бути номінально приналежним до сім’ї

Ми бачимо, що той факт, що син пішов від Отця з одного боку руйнує їх стосунки, і можна сказати, що він тепер не син йому, але з другого боку і не можна так сказати, тому що коли син повертається до батька, батько не каже, що це якийсь чужий чоловік прийшов до мене і хоче бути мені сином, і брат його, теж розуміє, що хоч син був і не вірний, але він і залишається бути сім’єю (людина заповіту). Звичайно ми можемо згадати слова апостола Івана в першому посланні Івана, що є діти Божі, і є діти диявола, і діти божі пізнаються тим, що вони в постійному покоренні своєму отцю, так само, як і діти диявола в постійному покорені у диявола. Це правда, цим апостол хотів показати на природу відродження, і слова ці він говорить до церви Божої. А поряд з такими словами ми читаємо слова в послання Якова «блудники» цей докір не показує, що ми перестали бути сім’ю, а скоріше не вірні сім’ї. Так само Господь наш Ісус Христос свого часу говорив до фарисеїв, «ви хочете вбите мене бо ваш батько диявол», але Христос не говорить що через це відміняються заповітні стосунки. Тому це не відміняє того факту, що ті до кого говорить ці слова Господь є народом з яким Бог склав заповіту. Тому Бог склав заповіт з людьми які можуть бути вірними і не вірними, в цьому заповіті для Народу Його Батько може бути насправді батьком, якому ми покоряємось, і з яким живемо, або Батьком, від якого ми пішли чинити волю свою, хоч номінально і належимо до цієї Божої родини. Так Ісус казав, що не кожен, хто каже до мене Господи, Господи, увійде в Царство Небесне, тільки ті, для кого Батько є постійно тим батьком з яким ми живемо, і якому покоряємось. Можливість бути просто релігійно приналежними людьми можлива як в старому так і в новому заповіті. Тому реальність така, що в заповіті, існує форма входу до заповіту, і форма оновлення в заповіті, коли кожен раз ми визнаємо свої гріхи і говоримо про те, що ми все ж бажаємо щоб Господь був насправді батьком нашим.

Тому коли син повертається до Батька, він розуміє хто він, що він син, та говорить що я не достойний того, і не достойний мати стосунки з Тобою як з батьком, але Отець приймає його, не усиновляє його, а приймає його як сина, як невірного сина, як сина який бажав бути без Його авторитету, та спілкування з Ним. Сина який помер, але воскрес. Не тому що ми проти усиновлення, ні усиновлення існує та ми говоримо про людей, які були в заповіті і забажали піти від батька, спробувати автономне життя. Тому велика радість для нас язичників які були чужі для Бога, для яких були чужі обітниці заповіту, стати близькими через Ісуса Христа.

11 Отож, пам’ятайте, що ви, колись тілом погани, що вас так звані рукотворно обрізані на тілі звуть необрізаними, 12 що ви того часу були без Христа, відлучені від громади ізраїльської, і чужі заповітам обітниці, не мавши надії й без Бога на світі. (Еф.2:11,12)

Саме тому ми маємо цінувати тим що Господь нас далеких зробив близькими, усиновив через Ісуса Христа. І нехай Господь нас збереже від того щоб як той син покинути тепер свого батька та піти в світ, піти під керівництво сатани.

Ми знаємо що в християнській традиції не дозволяється по декілька раз приймати хрещення, тому що вхід в заповіт можливий тільки один раз, і в ньому ми можемо бути вірними чи не вірними, не можливо по декілька раз входити чи виходити з заповіту. Саме тому існують три категорії людей. Люди поза заповітом, які не успадковують обітниці, люди в заповіті які були не вірні заповіту, які так само не успадковують обітниці, і для яких перебування в заповіті буде накладати на них ще більшу відповідальність. І люди в заповіті, які завжди залишались з батьком, для яких Божий авторитет був все їхнє життя і саме ці люди успадковують обітниці. І коли говорити категоріями відроджений не відроджений, то можна сказати тільки про останніх як відроджених, тому що тільки люди ведені Духом Божим успадкують Царство Його. Ми можемо тільки здогадуватись про людей дивлячись на їхні вчинки, і вірність до кінця їхнього життя, розуміючи, що бувають і падіння, і випробування, та буває і так, що людина ніколи і не знала свого Господа, хоч належала до церкви Його.

Тому помилка першого сина в тому, що він будучи в сім’ї Божій бажав втікати від авторитету батька, чинити волю свою. І ця небезпека реальна для кожного з нас. Ми маємо бути уважними до свого життя і до своїх намірів, знаючи що Господь для нас був і є і буде вічним батьком, а ми вічними Його дітьми.

1. Друга персона в заповіті

Друга персона в заповіті, яку ми зустрічаємо це син, який ніколи не йшов від батька. Дуже цікаво, але якраз люди, для яких кожне навернення людини до Бога тільки в дорослому віці, не можуть пояснити хто ця людина, чому вона постійно була в з батьком, і не йшла від Нього. Деякі думають, а може є люди безгрішні, яким не потрібне покаяння, визнання гріхів. Ні це не віно, те що Господь бажає тут показати, що є дійсно категорія людей які виростають в заповіті, виростають в стосунках з Богом. І це очевидно зважаючи на те до кого звертається Ісус, Господь говорить до Ізраїля, які з дитинства виростали в Божій сім’ї, з дитинства були під авторитетом та опікою Бога. Та і ця категорія не безгрішна, і ця категорія має свої помилки. Навіть діти наші молячись молитвою Отче Наш, кажуть «прости нам гріхи наші». Що ілюструє поняття того що вони з дитинства ростуть в вірі, ростуть під Божим авторитетом, але і їм з дитинства потрібно знати про свої гріхи, визнавати їх перед Богом, інакше це тоді не авторитет а тільки назва.

Бачачи як радіє батько, та як радіють усі з того що поганий син повернувся і став знову справжнім сином, він починає ревнувати. Те на що вказує Йому батько, як на його помилку це його не розуміння, того що він має постійно. Люди які виростають в заповіті, з дитинства знають Господа досить часто хворі на таку помилку, вони не цінять тим, що мають завжди, і думають як добре тому хто пішов від Бога і тепер прийшов. Їм здається, що справжнє життя в тих людей. Та це тільки їхня думка, яку засуджує Господь.

Не можна сказати, що ця категорія безгрішна і не потребує перегляду своїх стосунків з Господом, тому що усі ми грішні, усі ми схильні думати, що маємо право на свою думку відмінну від Господньої, усі ми час від часу потребуємо оновлення в заповіті. Для нас важливо розуміти сам принцип, що Господь є для нас вічним батьком, вічним авторитетом, і коли ми бажаємо бути справжніми дітьми, для нас необхідно цінувати тим, що Бог по своїй благодаті ввів нас в сім’ю свою. Тому і у другого сина є гріх, гріх не погодження з батьком, гріх в тому що він думає інакше як того хоче батько, і він потребує покаяння, оновлення своїх стосунків з Ним. Потребує просити у батька пробачення за своє обурення. Ця людина не йде із сім’ї, та разом з тим знаходячись в ній грішить своїм обуренням.

Життя в заповіті тим і відмінне, що в цьому заповіті ми маємо наслідство Боже, в цьому заповіті, ми маємо керівництво Духа Святого, в цьому заповіті ми маємо життя, якого не розуміють люди, які націлені на проїдання свого життя, добування від нього всього, що можливо за їх короткий час, що досить часто приводить їх до розчарувань. Так як сини з батьком завжди під його керівництвом, його опікою, завжди в спілкуванні та близькості до свого батька, та завжди служать Йому, щоб вони не робили, і саме головне, завжди мають те що належить батькові.

Тому ціль цієї притчі показати, дві категорії людей, два сина, які обоє були синами, обоє були в сім’ї божій, але один покинув свого батька бажаючи мати індивідуальний погляд на життя. А інший завжди залишаючись в сім’ї з часом перестав цінувати тим що він має. І це друга помилка в людей живучих в заповіті.

30 І не засмучуйте Духа Святого Божого, Яким ви запечатані на день викупу. (Еф.4:30)

Ми маємо завжди розуміти, що своїм непослухом ми засмучуємо Того з Ким ми є одна сім’я, Того хто говорить з нами, Того хто веде нас, Того Хто має бути для нас вічним авторитетом, і вічним Батьком.

1. Життя в заповіті це не просто біблійні уроки

Для нас важливо пам’ятати, що таке життя в заповіті дивлячись на Адама та Єву, Бог не просто приходив в певний час коли вони мали поговорити про релігію, Бог приходив в їхнє життя і приймав участь в ньому. Бути в заповіті це не просто бути на групах, ходити до церкви, це радіти усім що дає нам Господь, приймати навіть те, що нам не подобається говорячи, на те воля Божа. І коли ми дивимось в телевізор спостерігаємо, що люди зрозуміли, що їм дані повноваження орати землю, садити, та вирощувати, видумувати мобільні телефони та ноутбуки, та люди не розуміють від Кого їм це все дано, і як потрібно дякувати Тому, по милості Кого ми навіть дихаємо. Амінь.

Слайды PowerPoint к лекциям

Лекция 1. Постоянство - библейский аспект

Лекция 2. Постоянство - доктринальный аспект

Лекция 3. Постоянство - пастырский аспект

Главный спикер – Д-р Питер Нэйлор

О главном спикере

Д-р Питер Нэйлор  родился в 1954 году в Кардиффе. Он читал лекции по библеистике в Университете Кардиффа и обучался в докторанту­­ре Оксфордского университета по специальности “семантика библейского иврита”. Его диссертация называлась “Язык завета” (1980). Он был рукоположен в 1986 году и служил в одной из пресвитерианских церквей возле Кардиффа до 1999 года. Затем он был призван в новую общину в другом районе Кардиффа. С 2008 эта церковь стала называться “Пресвитерианская церковь ‘Эммануил’”.

Д-р Нэйлор – автор комментария на книгу Чисел, опубликованного в Новом Библейском Комментарии, издание 21-го века, 1994. Он регулярно пишет статьи в Presbyterian Network.

В 2001 он был приглашен, чтобы работать протоколистом на заседаниях Международной конференции реформатских церквей.

В 1987-1990гг. д-р Нэйлор читал лекции по экзегезе Ветхого Завета на Евангелическом теологическом факультете в г.Лювен (Бельгия) и в Уэльской Евангельской школе богословия.

Д-р Нэйлор женат и имеет троих взрослых детей.

Івана 1:19-34

Євангелія від Івана показує нам що Юдеї зацікавились тим, хто такий Іван Христитель, що він прийшов і христить, і для чого він це робить. На той час був так званий період мовчання, Бог не посилав пророків, і Месія не приходив, і запитання посланців було логічним. Хто ти такий. Народ Божий був в очікувані того, що Бог пошле їм нового пророка, або пошле їм Іллю про якого йдеться в книзі Малахії, що Господь перед кінцями днів пішле Мессію, який має вершити духовні справу.  І книжники були в очікуванні, що це хтось з цих трьох. Та виявилось, що Іван засвідчив про себе, що він не пророк, хоча це була не зовсім правда, тому що з подальших слів ми бачимо, що Бог дійсно його послав до народу. Але послав його з двома завданнями, про які ми поговоримо нижче.

Завдання з якими послав Бог Івана Хрестителя

Я голос того, хто кличе: В пустині рівняйте дорогу Господню

Що це означає? Господь посилає Івана Хрестителя для того, щоб приготувати людей для Господа, для того, щоб кликати їх до покаяння до смирення перед Богом.

33 І не знав я Його, але Той, Хто христити водою послав мене, мені оповів: Над Ким Духа побачиш, що сходить і зостається на Ньому, це Той, Хто христитиме Духом Святим. 34 І я бачив, і засвідчив, що Він Божий Син! (Iван.1:33,34)

Друга причина чому послав Господь Івана Хрестителя, для того, щоб засвідчити про Ісуса Христа, що Він Син Божий.

Підготовка часу

Таким чином ми бачимо, що Бог особливим чином планував перший прихід Сина Свого на землю. Перш за все, що варто відзначити що Бог планував час коли має прийти Мессія. Той час був періодом близько 300 років коли Бог не посилав пророків, я ми бачимо такі слова в Старому Заповіті.

11 Ось дні настають, говорить Господь Бог, і голод пошлю Я на землю, не голод на хліб, і не спрагу на воду, але спрагу почути Господні слова! 12 І будуть ходити від моря до моря, і з півночі до сходу блукатимуть, щоб знайти слово Господа, та не знайдуть його! 13 Того дня будуть мліти від спраги вродливі дівчата та хлопці, 14 що клянуться гріхом самарійським та кажуть: Як живий твій Бог, Дане, і як жива дорога до Беер-Шеви! Та вони всі попадають, і більше не встануть… (Ам.8:11-14)

Це місце говорить не про останній час, як люблять трактувати сьогодні деякі проповідники. Цей текст говорить про час Божого мовчання, що люди будуть помучені без Слова Божого, будуть з нетерпінням чикати Його, і саме в цей період пошле Бог свого Сина.

Наша країна

Це Боже планування нагадує нам і нашу країну, коли в Радянському союзі панував атеїзм людям здавалось, що Бог помер, як казав безглуздий Нітше. Та насправді реакція була зовсім другою, як тільки спала залізна завіса люди ринулись в церкви. Можна запитати себе, невже стільки років атеїзму не привели ні яких результатів, звільнення від «духовного опіуму» як люблять говорити атеїсти. Але ні ми бачимо, що душа людська томиться без Слова Божого. І ні якими раціональними причинами не можливо пояснити чому люди з такою радістю пішли до церкви.

Сьогодні можна сказати інший час прийшов, коли люди звернули свій погляд до матеріального, матеріалізм це теж форма атеїзму, тому що люди продовжують шукати собі кумирів. Серце людей обтяжилось життєвими турботами. Сьогоднішнім людям так само потрібне покаяння, так само потрібне «обновлення в заповіті». Та про це ми поговоримо пізніше.

32 Бож усього того погани шукають; але знає Отець ваш Небесний, що всього того вам потрібно. 33 Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться. (Матв.6:32,33)

Наше особисте покликання

Цікаво, що ця сама тенденція спостерігається і в нашому особистому покликані. В нашому житті не просто відразу виникло відчуття того, що нам потрібне Слово Боже, не відразу ми безупинно бажали йти до церкви, хоча дехто в ній народився та виріс і це інша історія. Господь завжди провадить з нами роботу, Бог показує нам, що ми потребуємо Його Слова так, як кожного дня хліба насущного. Як казав Господь наш «не хлібом самим буде жити людина, але кожним Словом, що виходить з уст Господніх». Не скажу що це універсально, але ми бачимо що навіть народ Божого заповіту. Бог провадить попередню роботу з нашими душами таким чином, що ми уже не уявляємо як ми жили раніше без Господа. Коли народ відхилився від Бога, знехтував милістю перебуванню в заповіті, Господь забирає Слово Своє, щоб люди заповіту відчули наскільки вони мілкі, наскільки мілкі ті божки якими вони хотіли заповнити свої сердечні порожнини.

Фарисеї запитують чому Іван хрестить

Що означало для юдеїв хрещення. Хрещення це була форма покаяння та навернення до Бога для язичників, але це не була форма вступу в заповіт. І коли Іван Хреститель христив в Йордані це не був знак нового заповіту, а так як і для язичників, це був знак покаяння, а коли говорити про людей заповіту, це теж тільки знак покаяння, а не входу в заповіт, тому що вони уже в заповіті через обрізання. І прововідь його і знак, який він звершував для Юдеїв був як оновлення в заповіті, але не вхід в нього. Тому ні у кого і не виникало ні яких запитань про новий заповіт, про значення цього знаку, усі розуміли що це знак обновлення в заповіті, обновлення стосунків з Господом. Те чому Бог послав Івана це для того, щоб обновляти стосунки Його народу з Ним, (приготувати дорогу для Ісуса) приводити людей до покаяння. Тому що бути в завіті не гарантувало автоматичного спасіння, потрібно було завжди перевіряти свої стосунки з Богом, сповідувати свої гріхи. Подібні періоди обновлення в заповіті траплялись і раніше серед народу Божого, і ніколи це не розглядалось як новий вхід в заповіт, а обновлення в заповіті.

З часом, коли дія старого заповіту припинилась, і почалась дія нового заповіту, в день пятедисятниці народилась церква Божа, і люди задавались питанням чи потрібно нам продовжувати традиції старого заповіту, усі ритуали, чи потрібно обрізуватись? Ось що з часом говорив Апостол Павло.

11 Ви в Ньому були й обрізані нерукотворним обрізанням, скинувши людське тіло гріховне в Христовім обрізанні. 12 Ви були з Ним поховані у хрищенні, у Ньому ви й разом воскресли через віру в силу Бога, що Він з мертвих Його воскресив. 13 І вас, що мертві були в гріхах та в необрізанні вашого тіла, Він оживив разом із Ним, простивши усі гріхи, 14 знищивши рукописання на нас, що наказами було проти нас, Він із середини взяв його та й прибив його на хресті, (Кол.2:11-14)

Через те, що в людей виникало запитання про знак заповіту, апостол вчить, що для них тепер обрізання не потрібне, не актуальне поскільки вони мають знак хрещення який має теж саме значення, і тепер для них цього достатньо, тому що цей знак показує що вони в Христі, а це навіть більше ніж в заповіті. Бути в Христі через хрещення було для них уже не так, як при Івановому хрещення, тому що при Івановому хрещення фарисеї прийшли і не питали що то за новий знак, що то за новий заповіт. При Івановому хрещені цей знак не означав що люди в Христі, не означав смерть в Христі та воскресіння з Христом, тому що і Христос ще не воскрес. Тому, то не був знак нового заповіту, тому він і христив тільки дорослих, тому що обновлятись в заповіті актуальне тільки для дорослих, бачачи своє відступлення і розуміти потребу в обновленні. Саме тому Фарисеї розуміли, що Іван проповідує обновлення заповіту, обновлення стосунків з Господом, що абсолютно природно для пророка посланого від Бога. І Іван говорить про це звертаючись до народу «покайтесь», що не було з його ініціативи а завданням від Бога, так як і багато разів попередньо Бог через пророків кликав народ свій до покаяння.

Християнська форма обновлення в заповіті

Можна сказати, що для християн теж існує форма обновлення заповіту, але вона уже не в тому що ми христимось, а в тому що ми приймаємо участь в Вечері Господній. Кожен раз коли ми підходимо до столу з цими знаками, кожен раз для нас це як обновлення заповіту. Чому?  Запитаєте ви. Тому що форма цього таїнства передбачає, кожен раз коли ми маємо приходити до столу ми маємо перевіряти себе. Ми маємо розважати над своїм життям, що насправді не актуально для душевнохворих та немовлят, хоч через це вони не знаходяться поза заповітом, а в заповіті через хрещення, та обновлення заповіту для них не актуальне до певної пори. Господь не дозволяє до причастя підходити не перевіривши себе, без покаяння, без засудження своїх гріхів, а також не дозволяє зволікати і не приймати в цьому участь. Тому для нас це форма обновлення в заповіті, яка кожного разу має нас дисциплінувати. В християнстві існують два таїнства, які вказують на Христа, це хрещення, яке дається тільки один раз, і є формою входу в заповіт, а також хліболомання, яке дозволене робити не один раз а систематично для того щоб народ божий був в чистоті, та мав завжди нагоду обновлення в заповіті. Тому хліболомання не показує що кожен раз коли ми це робимо ми входимо в заповіт, а слугує для тих хто здатний на критичний самоаналіз (дорослі заповіту) мати можливість обновлення. Подібно Івановому Хрещенню, де усі дорослі приходили з покаянням, подібно багатьом іншим прикладам зі старого заповіту коли дорослі плакали почувши про свої гріхи та відступлення.

Іван свідок

Ще одна з причин, по якій Іван прийшов перед Ісусом, це для того, щоб бути свідком який вкаже на Масію. Цікавим є той факт, що Іван не чинив чуд, але чинив чуда Ісус, але Івана усі вважали за пророка. В законі написано, що всяка справа, яка засвідченна двома свідками має бути прийнята за правдиву. І в цій справі є два свідка перший це Іван Христитель, другий це сам Бог. Що це нам дає, запитаєте ви? Це не дає нам виправдання, коли ми залишаємось в невірстві, тому що Бог написав нам це для того, щоб ми вірували, що Ісус то Господь. І свого часу Ісус докоряв Фарисеїв мовляв в вас не має виправдання, тому що є світки того що він Христос, а ви не приймаєте. Вони вимагали своїх знаків, та Господь не йде з ними на компроміс, і говорить, що те що їм потрібно знати, вони знають, і те, що потрібно бачити вони бачать, та закривають очі свого серця. Це має бути так само актуально і для нас, тому що те що можна знати нам для життя та побожності, подала нам його милуючи рука.

31 І промовив Господь: До кого ж уподоблю людей цього роду? І до кого подібні вони? 32 Подібні вони до дітей, що на ринку сидять й один одного кличуть та кажуть: Ми вам грали були, а ви не танцювали, ми співали вам жалібно, та не плакали ви… 33 Бо прийшов Іван Христитель, що хліба не їсть і вина не п’є, а ви кажете: Має він демона. 34 Прийшов же Син Людський, що їсть і п’є, а ви кажете: Чоловік Цей ласун і п’яниця, Він приятель митників і грішників. 35 І виправдалася мудрість усіма своїми ділами. (Лук.7:31-35)

3 Усе, що потрібне для життя та побожности, подала нам Його Божа сила пізнанням Того, Хто покликав нас славою та чеснотою. 4 Через них даровані нам цінні та великі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої Істоти, утікаючи від пожадливого світового тління. 5 Тому докладіть до цього всю пильність, і покажіть у вашій вірі чесноту, а в чесноті пізнання, 6 а в пізнанні стримання, а в стриманні терпеливість, а в терпеливості благочестя, 7 а в благочесті братерство, а в братерстві любов. (2Петр.1:3-7)

Іван обмив Ісуса на служіння Священника

Серед народу божого було не один раз часи коли вони обновлювали заповіт з Богом. Був час коли вони були окроплені кровою та водою, був час коли вони в покаянні плакали, що чули Слово Боже. Та чому потрібно було щоб Іван використовував саме хрещення як знак обновлення заповіту? І на це є ще одна причина.

Кожен хто мав служити біля скинії, чи носити, чи служити мав мати віку від тридцяти до п’ятдесяти років Чис 4. По друге коли священик мав прийматись за службу в храмі він проходив ритуальне обмиття, яке в еквіваленті до грецького слова є слово баптізо (обмиття). А також на священицьку діяльність посвячував священик, тому Іван був родом з Левітів, і як ми пам’ятаємо, що батько його був первосвящеником коли йому Ангел сказав про народження сина його.

Можливо хтось запитає, а що це нам дає, то можна відповісти таким чином. Господь Ісус є наш первосвященик, який заступається за нас, та наші гріхи, а інакше наше прощення було тільки тимчасовим, та одночасним.

11 Але Христос, Первосвященик майбутнього доброго, прийшов із більшою й досконалішою скинією, нерукотворною, цебто не цього втворення, 12 і не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю увійшов до святині один раз, та й набув вічне відкуплення. 13 Бо коли кров козлів та телят та попіл із ялівок, як покропить нечистих, освячує їх на очищення тіла, 14 скільки ж більш кров Христа, що Себе непорочного Богу приніс Святим Духом, очистить наше сумління від мертвих учинків, щоб служити нам Богові Живому! 15 Тому Він Посередник Нового Заповіту, щоб через смерть, що була для відкуплення від переступів, учинених за першого заповіту, покликані прийняли обітницю вічного спадку. (Євр.9:11-15)

Практичне застосування

Сьогодні ми маємо зробити висновок з того, що ми бачимо в Слові Божому.

• По перше, ми бачимо, що народ Божий завжди мав часи відступлення коли їм потрібно було покаятись, і обновитись в заповіті. Ми сьогодні не виняток, те до чого Бог нас закликає це не до того, щоб по декілька раз в житті входити з Ним в Заповіт, а до того, щоб обновлятись в Заповіті, саме тому ми маємо знак причастя як обновлення заповіту. Саме тому хто живе в гріху має бути відлучений від причастя до тої пори поки не покається. Саме тому наші діти не причащаються, не по причині, що вони не належать до заповіту, про це їм свідчить їхнє хрещення як приєднання до заповіту, а тому що актуальність обновлення в заповіті може бути тільки для дорослих людей, і навіть людям які не сповна розуму, вони не просто не належать до заповіту, вони просто не здатні на критичний самоаналіз та обновлення в заповіті, тому і не приймають участь в хлібоприломленні.

• Те що в нашому житті був період Божого мовчання, а потім період покаяння не потрібно вважати за помилку, тому що саме так Господь працював в нашому житті. Для когось щоб ввести в заповіт, для когось щоб обновити в заповіті. Тому для людей які покаялись, та які були в заповіті не потрібно повторно входити в заповіт через доросле хрещення, (навіть баптисти по декілька раз не хрестять своїх членів церкви які деякий час були відлучені) потрібно використовувати покаяння і другий знак «хлібоприломлення», який і призначений для тих, хто будучи в заповіті обновлюється. А для тих хто в заповіті продовжує жити в гріху, їхнє відлучення церквою від причастя фактично означає смерть, хоч вони і не причасні до заповіту.

Саме тому Господь запровадив два знака в заповіті, один з них свідчить про вхід в заповіт (хрещення), інший постійно не залишає нас в спокої допомагаючи нам обновлюватись в цьому заповіті (хлібоприломлення), щоб ми були святі, та мали гарні стосунки з Ним.

• Другий висновок яки ми маємо зробити це те, що Господь вибрав шлях яким Він засвідчив про Сина Свого, і можливо ми досить часто схожі на фарисеїв і кричимо, що нам потрібне чудо щоб вірувати. Але Господь сказав, є два свідка Іван та Батько Його, який свідчив через чуда, і цього має бути нам достатньо, для того щоб вірувати що Ісус то Христос Син Бога Живого.
• І по третє Господь то є наш заступник, первосвященик який заступається за наші гріхи, саме по цій причині ми маємо сміливість вірувати та приходити до Господа. Тому що сила не в нас а сила в Господі нашім який розпочавши в нас добре діло доведе його до кінця.

6 Я певний того, що той, хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Христа Ісуса. (Фил.1:6)

Егберт Брінк

Що таке церква?

Це досить цікаве питання. Безумовно, тут не буде йтися про будівлю, але про групу людей. Зазвичай, можна почути таку відповідь: церква – це група людей, які «знайшли одне одного» у вірі та разом починають щось організовувати. Вони вибирають органи управління, церковну раду, вносять добровільні пожертвування. Якщо ви будете розглядати церкву саме з такої точки зору, то вона буде просто клубом, членом якого ви можете стати. Якщо вам не подобається в такому клубі, то ви просто виходите звідти та намагаєтеся вступити в інший. Все залежить від того, чи почуваєте ви там себе як вдома, або ж ні.

Однак церква – це не клуб, чи асоціація, яку ми створюємо для себе. Церква, перш за все, – це не людський якийсь винахід. В першу чергу церква належить Сину Божому. Буквально саме слово «церква» означає: те, що Господнє (з грецької: kuriake, kuriakos). Іноді здається, що там, де мова йде про церкву, люди приймають на себе керівництво, ніби наша уява про церкву оманлива. Але це не так. Щонеділі ми разом визнаємо: «Вірю в єдину християнську церкву». Поза Біблією не може бути істинного розуміння церкви.

Об’єднує Христос

Боже Слово говорить нам, що Син Божий збирає людей разом (Івана 10; Гейдельберзький катехізис, недільний день 21). Він звертається до кожного та збирає всіх разом, об’єднує. Ви не можете вибирати, кому бути поруч з вами, але Христос знаходить вас та збирає разом. Я називаю це «перехрестям спільності (віри)». Таке перехрестя завжди формується вертикальною та горизонтальними лініями. Він завжди починається з вертикальної лінії: Христос призиває вас та входить у ваше життя. Потім йде горизонтальна лінія: ви зустрічаємось з іншими людьми, які та само були покликані Господом. Таким чином не ми формуємо зібрання, але Христос починає збирати нас разом. І у вас не просто щось спільне, але Хтось спільний. Саме Христос об’єднує людей. Для Нього ми – не окремі особи, які немов пісок, ізольовані одне від одного. Він – не ідол з натовпом фанатів, які ніяк не пов’язані одне з одним. Він – Пастир, який формує отару та збирає її. І не так важливо в якому масштабі це відбувається – у великому чи малому. Він Сказав: «Де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них». (Матв.18:20)

Важливо?

Невже церква справді на стільки важлива? Гадаю, що сьогодні все більше і більше християн починають вважати церкву не на стільки важливою. Для них вже не так важливо, до якої громади вони належать, або яку церкву відвідують. Якщо ви вірите в Ісуса Христа, то все інше буде добре. Кожен повинен вирішити для себе, де він почувається найкраще. Кожен вірить по своєму. Вам просто потрібно приєднатися до тих, хто вам найкраще підходить і з ким ви можете знайти спільну мову. Ваші відносини з Господом Ісусом важливіші за те, до якої церкви ви належите. Вам вже не потрібно прив’язувати себе до якоїсь визначеної церкви. Ви просто «підбираєте найкращий варіант» та йдете до церкви, яка від найбільш підходить.

Цей дуже цікавий підхід до церкви погубив уже тисячі християн. Такі слова основані на власному досвіді, але не на Слові Божому. адже Бог дещо по іншому говорить про Свою церкву. Він говорить про одну церкву, одне тіло та одну отару. Він хоче об’єднати різних людей і не дозволяє людям створювати свої власні групи. Також не можна проводити різницю між нашою спільністю з Ісусом Христом та спільністю з іншими християнами так, ніби одне важливіше іншого. Той, хто справді пов’язаний з Ним, так само буде пов’язаний з іншими. Зараз я знаю, що на практиці це буває досить складно, але не означає, що ми повинні приймати або ж прилаштовуватися до існуючої традиції.

Характеристика

В апостольському символі віри бачимо декілька характеристик церкви. Що ж характеризує церкву? Це залежить від того, яку початкову точку ви виберете. Ваш вибір має основуватися не на існуючих традиціях, але на Слові Божому. Ми віримо в єдину, святу, вселенську християнську (апостольську) церкву тому, що Сам Христос охарактеризував її такими словами.

Єдина

Якщо точкою опори вибрати сучасний стан, то бачимо, що церква безнадійно розділена. Між різними церквами існує велике розділення. Але потрібно виходити не з того, що ми бачимо, але з того, у що ми віримо. Єдність – одна з характеристик церкви. Таким чином, церква не те, що повинна бути єдиною, але вона є єдиною. (Івана 17; Ефесян 4:1-6). Церква формує тіло Христове. Він є Голова громади. Ми отримуємо єдність в Ньому і наше завдання – зберегти таку єдність. Єдність – це стан, протилежний розділенню (1 Кор. 1:12-13; 3:3-5). Розділення – це наслідки гріха, різнобарвність – ні. Така єдність не виключає внутрішніх відмінностей. Для того, щоб бути єдиними, вам не обов’язково погоджуватися одне з одним абсолютно у всьому. Я вірю ( а не я бачу!), що церква єдина. Господь Ісус також говорить: «І буде отара одна й Один Пастир!» (Івана 10:16). Він трудиться над абсолютною єдністю і настане час, коли всі побачать її.

Свята

Знову ж таки, святість – це об’єкт віри. Ця характеристика не означає, що церква складається із «святих душ», або те, що відбувається в церкві можна назвати святим. Безумовно, церкву не потрібно ідеалізувати. Суть у тому, що церква – це те місце, де Христос хоче бути разом з грішниками. Справжня церква – це зібрання грішних людей. Невже церква – це не те місце, де бє ключем фонтан прощення; де грішні, обтяжені провинами люди проголошуються святими через прощення гріхів? Церква – це зібрання людей, які живуть, основуючись на прощенні.  Іншими словами, це зібрання людей, які очкують свого спасіння в Ісусі Христі (Голландське віровизнання, стаття 27). Це не тільки прощення, але і спасіння. Також тут присутнє відновлення, але на цій землі ми тільки починаємо.

Ви можете порівняти церкву з лікарнею. Церква – це лікарня для грішників. Великий Цілитель

(Спаситель) обіцяє зцілення кожному, кого Він лікує. Лікування дійсно ефективне, але ви будете потребувати його все своє життя. І тільки на новій землі ви отримаєте повне зцілення.

«Свята» також означає «особлива». Належати Богу – значить бути відокремленим від тих, хто не знає Бога та віддаляється від Нього. Церква існує для того, щоб освячувати Ім’я Боже. У Бога є ціль для цих людей – прославитися, взявши цих людей з Собою в Своє майбутнє. Членів церкви називають покликаними святими (1 Кор.1:2), а не тими, хто «зробив себе» святими.

Вселенська

«Вселенська» означає «загальна», вселенська – це така церква, яка не обмежена даним часом, вона є впродовж віків. Христос збирає Свою церкву від початку світу та до його кінця.

Вселенська також значить те, що церква не обмежена певним місцем або культурою. Церква поширюється по всьому світу і охоплює різні культури. Таким чином, традиції християнських церков можуть варіюватися від однієї країни до іншої, від одного народу до іншого.

Більш того, вселенська значить те, що церква не прив’язана до певних особистостей, римському папі, служителям, єпископам або будь-яким керівникам, які хочуть прив’язати церкву до себе. Церква не належить людям, але тільки Христу.

Церква пов’язана тільки з триєдиним Богом і тому охоплює весь світ протягом всього часу. Вона перевершує будь-які часові та просторові рамки і межі. Церква переживає все і всіх. Як сказав Сам Ісус: «і сили адові не переможуть її» (Матвія 16:18). Істина, на підставі якої живе церква, переживе будь-яку філософію і будь-яку ідею. Ця істина подолає всі культурні, расові, національні бар’єри, проб’ється через становище людей і їхню точку зору. Церква – вселенська, і це значить, що вона справедливо належить до всього різноманіття Божого творіння. Якщо церква – вселенська, то вона така ж багатостороння, як і Сам Бог.

Апостольська (християнська)

Цю характеристику ви можете знайти в двох віросповіданнях: Нікейському та Апостольському символі віри. Вони тісно взаємопов’язані. Така характеристика значить, що основа церкви – це Христос (1 Кор. 3:10-11). Ви можете бути церквою лише в тому випадку, якщо ваша основа є праця Ісуса Христа. І це безпосередньо пов’язано з апостолами. Як би ви по-іншому могли дізнатися, що Христос завершив Свою місію на хресті? І як би ви дізналися, що Христос переміг смерть? Ми чули це від очевидців церкви, апостолів. Тому їх також називають камінням підвалин, наріжним каменем яких є Ісус Христос (Еф. 2:20-22). Якщо ви несерйозно ставитеся до їх свідченням про Христа, то ви вибиває основу у себе з-під ніг. Ви можете брати до відома будь-які інші перекази про Ісуса Христа, але ви не можете будувати на їх основі!

Впізнана

Звідки ви можете знати, чи в правильній ви церкви? Звідки ви знаєте, що ви – частина однієї, святої, вселенської, християнської, апостольської церкви? Господь Ісус сказав, що ви просто повинні слухати Його голос. Вівці дізнаються голос пастиря (Івана 10). Протягом століть ми виділяємо:

А. чутне слово (вчення, проголошення і т.д.)

Б. видиме слово (таїнства)

В. відчутне слово (застосування дисципліни)

Іншими словами, ми говоримо про наш слух (а). Ви повинні чути, коли говорить Христос. Чи чуєте ви Його Євангеліє, те, що Він пропонує вам порятунок? Чи проповідується прощення гріхів? Чи закликають вас до нового життя?

Це безпосередньо стосується і видимого Слова (б). Таїнство хрещення і Вечеря Господня призначені, щоб переконати вас у тому, що через прощення ви належите Ісусу Христу, і Він продовжує трудитися у вас. Чи займають таїнства належне місце в церкві, як ілюстрація і впевненість у Божому Слові?

І на закінчення (в). Чи вказують вам на помилки? Чи виправляють вас? Я називаю це зосередженою любов’ю. Або ж вас кидають напризволяще, і зовсім не важливо, як ви себе ведете? Чи ви звернули увагу, що все робиться для того, щоб утримати вас у отарі, навіть якщо ви самі йдете з неї? Чи закликають вас до покаяння? На голландській мові слово «дисципліна» буквально означає «втягування людини для того, щоб залучити його». Чи витрачають люди сили на те, щоб залучати вас, коли ви ще не приєдналися, але тільки лише відвідуєте церкву?

Це ознаки чи характеристики істинної церкви, від яких не можна відмовитися. Тут «справжня» означає: справжня, варта довіри. Ми не повинні заглушати цей звук незалежно від того, наскільки складним стає все навколо. Церкву можна знайти. У неї є адреса. І обов’язок кожного – приєднатися до неї (Голландське віросповідання, стаття 28). Той, хто дозволяє Слову Божому вести себе, повинен вміти розрізняти, чи в істинній він церкві. Христос сказав: вівці почують Мій голос. Його голос можна впізнати.

Кожен день в Його слові

• Івана 17:20-22 (молитва про єдність)

• Еф. 4:1-6 (збереження єдності)

• 1 Кор. 1:1-9 (названі святими)

• Еф. 2:11-20 (всесвітня – стіни зруйновані)

• Еф. 5:25-32 (у церкви є тільки одна міцна основа)

• 1 Петра 2:1-8 (побудована з живого каміння)

• 1 Кор. 3:15-10 (що саме основне / фундаментальне?)

Питання:

• Що відрізняє церкву від інших організацій чи клубу?

• Що ви маєте на увазі, коли говорите, що ви вірите єдину церкву? Чи змінює щось, якщо ви говорите: я вірю в єдину церкву?

• Часто тим людям, які розчаровані у церкві, інші люди кажуть: не дивіться на людей. Як ви вважаєте, чи хороша це відповідь?

• Звідки ви можете знати, що ви належите до «істинної» церкви? Чи можете ви дійсно чути голос Господа Ісуса Христа?

• Як ви думаєте, чи достатньо цих трьох ознак церкви? Або ж слід додати ще щось? Наприклад, чи багато у церкві активних християн, чи активно церква бере участь у місіонерському служінні, чи має ріст?

• Прочитайте третій розділ 1 Коринтян і постарайтеся знайти характеристики церкви у цій главі: єдина, свята, вселенська і апостольська. Тут ви повинні знайти кожну з них.

1 Тоді до Ісуса прийшли фарисеї та книжники з Єрусалиму й сказали: 2 Чого Твої учні ламають передання старших? Бо не миють вони своїх рук, коли хліб споживають. 3 А Він відповів і промовив до них: А чого й ви порушуєте Божу заповідь ради передання вашого? 4 Бо Бог заповів: Шануй батька та матір, та: Хто злорічить на батька чи матір, хай смертю помре. 5 А ви кажете: Коли скаже хто батьку чи матері: Те, чим би ви скористатись від мене хотіли, то дар Богові, 6 то може вже й не шанувати той батька свого або матір свою. Так ви ради передання вашого знівечили Боже Слово. 7 Лицеміри! Про вас добре Ісая пророкував був, говорячи: 8 Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене! 9 Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук людських заповідей… 10 І Він покликав народ, і промовив до нього: Послухайте та зрозумійте! 11 Не те, що входить до уст, людину сквернить, але те, що виходить із уст, те людину сквернить. 12 Тоді учні Його приступили й сказали Йому: Чи Ти знаєш, що фарисеї, почувши це слово, спокусилися? 13 А Він відповів і сказав: Усяка рослина, яку насадив не Отець Мій Небесний, буде вирвана з коренем. 14 Залишіть ви їх: це сліпі поводатарі для сліпих. А коли сліпий водить сліпого, обоє до ями впадуть… (Матв.15:1-14)

Сьогодні досить часто ми можемо чути різноманітну критику в сторону реформації, зокрема критика звучить відносно реформатського твердження Sola scriptura (тільки Писання), мовляв реформати відмовились від всякого роду передань, вдаючись тільки до буквалізму. Тож давайте пороздумуємо над тим, що таке Передання, і як до них відноситись, а головне, поговоримо про те, як до  передань відносився Ісус Христос.

Що ж мають на увазі різні хритсиянські конфесії під словом «передання»?   Передання – це праці  Отців Церкви, подекуди апокрифічні книги. На зорі Християнства не було чітко визначених Новозавітніх книг, які можна було назвати Богодухновенними, так як це було з Старозавітними книгами, і тому християни користувались так званим усним переданням. Апостоли звертаючись до різних церков, писали листи, які потім були зачитані громаді, тому не можна сказати, що нічого не було написано. Це чітко видно із сьогоднішніх відомих нам книг Нового Заповіту, який складається із чотирьох Євангелій, та послань Апостолів. Проблема була в тому, що не було чітко визначено які листи вважати оригіналами, які можна назвати Богодухновенними. В ранній церкві не все було гаразд, а навпаки, в церкву почали проникати різні єресі, такі як Аріанство, Гностицизм, церква була змушена захищати істину, відділивши, що є Божою наукою, а що ні. Досить часто Гностики віддавали перевагу якійсь одній книзі, більше того, вони навчали про особливе знання, яким володів один з Апостолів, але не передав в своїх посланнях, а залишив його в усній формі. Це спонукало Церкву визначити те, в що вона вірить і книги, які можна назвати «канонічними». Саме слово «канон» з грецької перекладається як «вимірювальна тростина», так званий стандарт. Саме значення слова «канон»  вказувало на те, що церква бажала визначити ті книги, які можуть бути мірилом для різних  думок. Варто зазначити, що церква не вибрала якусь одну книгу, а бажала підкреслити, що усі ті книги, які були вибрані на синодах є канонічними і  в сукупності мають Боже Об’явлення для людей. Сам вираз «кафолиська церква» мало значення не просто єдиної структури, а єдиної віри в усе Писання, яке визначено на соборах і виділено як канон.

Таким чином церква показала різницю між тим, що можна приймати як передання, а що потрібно приймати як богодухновенні тексти (вимірювальну тростину). Ми не будемо вдаватись в подробиці того, якими критеріями користувались служителі на синодах для визначення канону. Але варто зауважити, що навіть Отці Церкви, писання яких, називають переданнями, в доказ своєї думки звертали увагу людей до Апостольських текстів. Як доказ істинності того, про що вони пишуть, тому не всяка релігійна думка є уже Богодухновенною та безпомилковою. Більше того, досить часто, думки різних Отців Церкви мали між собою відмінності. Що можна спостерігати в проповідях та тлумаченнях Слова між Олександрійською, та Антіохійською школами.

Реформація,  говорячи термін Sola scriptura, не мала на увазі те, що вони не шанують різні думки, і те, що окрім Писання (канону) не потрібно більше ні віросповідань, ні духовних праць. Доказом цього є видатні лідери реформації, такі як Мартін Лютер, та Жан Кальвін. Вони були досить добре обізнані в патристиці,  і часто цитували думки того чи іншого Отця Церкви. Саме визначення Sola scriptura мало на увазі відновлення справедливості, повернення Канону статусу головного, вимірювальної тростини для кожного віруючого, для кожної думки.

Ось коротко те, що ми маємо пам’ятати, говорячи про Передання та Писання. Та для нас важливо подивитись, як Ісус Христос відносився до Передання старців, та до Писання, або Слів Божих, як Він це називає.

Давайте розглянемо один епізод з життя Ісуса Христа та Його учнів. Одного разу, сідаючи до столу, учні Ісуса не дотримались певного передання – омиття рук і чаш. Це передання несло в собі доктринальний зміст, а не суто гігієнічну складову. Фарисеї одразу звинуватили учнів в недотриманні передання старших.

Можна було б по людськи порадити Ісусу  не створювати прецеденту, проблем на пустому місці, хіба так важко помити руки?  Але те, що сталось, не було промахом з боку Христа.  Господь свідомо допустив саме такий розвиток подій, для того щоб щось підкреслити для тогочасних духовних лідерів.

На той час склалась така ситуація, було Слово Боже -  канонізовані старозавітні книги, але разом з тим, існували передання старших, яких релігійні лідери навчали дотримуватись як обов’язкове. І як не дивно, Господь не просто не слідує цим переданням, Він навіть докоряє фарисеям, що їхні передання подекуди суперечать Божим заповідям. Наприклад: п’ята Божа заповідь навчає: «Шануй батька свого та матір свою», а їхнє передання дозволяло не шанувати батька чи матір, коли це стосувалось подарунка Богові. Дивлячись на це передання, можливо нам би і на гадку не прийшло, що це не законна постанова, але ми маємо зважати на Господа, який викриває це, як порушення Слова Божого. Буквально він говорить їм такі слова «ви ради передання вашого знівечили Божу заповідь». Ісус називає це передання людським, або людською постановою. Прийшовши на світ, Господь має на меті виправити покручене, та вирівняти покривлене. І це перекручене, та покривлене виявляється і в переданнях старших. Тому, такий приклад яскраво показує і для нас – людей сьогодення, що є Слово Боже, а що є передання старших, не в значенні що там все погано, а в значенні що там можуть бути допущені помилки, і навіть протиріччя тому, що вчить на Біблія.

Христос повів себе як реформат, який бажає повернути людей до істини, повернути авторитет Слову Божому, і піддати сумніву різні думки людей. І коли методи Реформації можна сьогодні, критикувати, то методи Господа нашого не осмілиться критикувати ніхто.

На що звертає нашу увагу, і увагу людей того часу Господь, коли говорить в цьому тексті про чистоту?

І Він покликав народ, і промовив до нього: Послухайте та зрозумійте! Не те, що входить до уст, людину сквернить, але те, що виходить із уст, те людину сквернить.

Господь звертає нашу увагу на те, що важливо дотримуватись внутрішньої чистоти, а не чистоти зовнішньої. Що зовнішня обрядовість не буде мати ні якого значення, коли ми не будемо слідкувати за тим, хто ми є зсередини, і що приймаємо в нашому житті. Слова Божі вчать нас «будьте святі, як Я Святий», освячення це те, як Господь веде нас і не згідно обрядовості, а згідно Слова Божого, згідно Його стандартів для нашого життя.

Ісус висуває їм звинувачення нагадуючи слова Ісаї.

7 Лицеміри! Про вас добре Ісая пророкував був, говорячи: 8 Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене! 9 Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук людських заповідей… (Матв.15:7-9)

Якщо б довелося висувати критику такого роду комусь із віруючих, можливо б ми і не наважились на такі слова, але Господь говорить про них як про лицемірів. В чому було їх лицемірство? І відповідь дуже проста, вона витікає з самого тексту (навчають наук людських). Більше того, Ісус не просто називає їх лицемірами, а говорить про те, що вони надаремно шанують Господа. Така критика просто вражає, зважаючи на те, як себе сьогодні люди люблять називати, Православними (ті які правильно славлять Бога), християнами (послідовниками слів, та науки Христа), Реформатами (ті які бажають чистоти)… Сьогодні слова Господа мають нас насторожити, мають заставити нас задати собі запитання: « А як ми? Чого вчимо ми? Яких наук тримаємось? Чи не схожі ми на людей, які тільки устами шанують Господа, а серце наше далеко від Нього, від Його Слів, від Його об’явлень…?»

Цікавий діалог стався після того випадку між Господом та його учнями.

12 Тоді учні Його приступили й сказали Йому: Чи Ти знаєш, що фарисеї, почувши це слово, спокусилися? 13 А Він відповів і сказав: Усяка рослина, яку насадив не Отець Мій Небесний, буде вирвана з коренем. 14 Залишіть ви їх: це сліпі поводатарі для сліпих. А коли сліпий водить сліпого, обоє до ями впадуть…

Ці слова, відверто кажучи, звучать як вирок для релігійних діячів. Учні занепокоїлись тим що фарисеї обурились і вони прийшли до Господа говорячи, що виник конфлікт. Та Ісус не каже, що ми якось полагодимо ситуацію, Він і не каже, що вони трішечки помиляються, Господь говорить про них як про рослину як насадив не Отець Небесний. Говорячи прямою мовою ці люди не від Бога. Можна запитати в чому причина такого вироку. Причина досить проста, вони спотворюють Слово Боже, навчаючи людей наук людських, передань старших. А зважаючи на те, що це релігійні діячі того часу, для кожного з нас має бути цей вирок, як можливість до самоаналізу. Хто ми є, як би нас назвав Господь коли був посеред нас? Чи не нема в нас небезпеки, яка була в цих людей, бути не просто лицемірами, а навіть гірше, релігійними діячами, і при тому бути рослиною, яку насадив не Отець? Як нам вберегтись від такого присуду? Можливо хтось скаже, що це занадто багато запитань, та ухилятись від реальності це позиція невіруючого світу. А коли Христос є Спаситель і Господь, то для нас має бути важливе, кожне Його Слово, кожен докір який звучав в сторону релігійних діячів.

Тому Реформація свого часу підняла питання нашого відношення до Канону, та до передань. Не в значені, що в переданнях зовсім немає істини, а в значенні що Канон, має бути для нас найбільшим авторитетом. А термін Sola scriptura вказує на те, що тільки Писання є Богодухновенним текстом, яке веде нас до спасіння, веде нас до Христа, формує правильне бачення на доктрини. Тільки Писання є безпомилковим, одкровенням Бога, якому ми можемо повністю довіряти. Тільки Писання є для нас вимірювальною тростиною, якою ми маємо перевіряти наше життя, та наші доктрини. Амінь.

Ісая 66

1 Так говорить Господь: Небеса Мій престол, а земля то підніжок для ніг Моїх: який же то храм, що для Мене збудуєте ви, і яке ото місце Його відпочинку?

2 Таж усе це створила рука Моя, і так все це сталось, говорить Господь! І при тому дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом, і на тремтячого над Моїм словом.

3 Інакше хто ріже вола одночасно вбиває людину, приносить у жертву ягня переломлює шию собаці, дарунка приносить вживає свинячої крови, складає з кадила частину пригадувальну, одночасно божка благословить… Отак як дороги свої вони повибирали, і до гидот тих своїх уподобання чує душа їхня,

4 так виберу й Я їх на зведення, і предмета їхнього страху на них наведу, за те, що Я кликав і ніхто відповіді не давав, говорив Я й не чули вони, та чинили лихе в Моїх очах, і вибрали те, чого Я не жадав!…

5 Послухайте слова Господнього ті, що на слово Його тремтите: Кажуть ваші брати, що ненавидять вас, що вас ради Ймення Мого виганяють: Хай прославлений буде Господь, і ми вашу радість побачимо! Та будуть вони посоромлені!

6 Голос гомону з міста, голос із храму, це голос Господа, що заплату дає для Своїх ворогів!

7 Поки зазнала дрижання породу, вона породила, і поки прийшов її біль, то сина легенько вона привела…

8 Хто таке коли чув, і хто бачив таке? Чи зроджена буде земля в один день, чи народжений буде народ за одним разом? Бо як тільки зазнала Сіонська дочка породові дрижання, то синів своїх вже породила…

9 Чи Я допроваджу до породу, і не вчиню, щоб вона породила? говорить Господь. Чи Я, що чиню, щоб родила, і стримаю? каже твій Бог.

10 Радійте із Єрусалимом і тіштеся всі ним, хто його покохав! Втішайтесь ним радістю всі, що з-за нього в жалобі були!

(Iс.66:1-10)

Який дім ви збудуєте Мені

Коли ми читаємо ці рядки зі Слова Божого, для нас виникає природне запитання, чому критикує Господь народ свій. Що поганого в тому, що люди бажали збудувати дім для Господа, храм Його. По перше ми бачимо, що сам Господь запровадив через Мойсея скинію, і коли Давид Бажав збудувати Дім Божий, йому якраз і не подобалось, що він живе в палатах, а Божий ковчег знаходиться в наметі. Причини бажання Давида збудувати дім Божий були проявленні естетичними почуттями. Та все ж для нас не можливо відкинути Божої критики, Господь має причини, по яким Він виявляє Своє не задоволення цими намірами. І Він говорить до народу. Який ви збудуєте дім для Мене, коли земля то підніжок ніг моїх, а небеса Мій престол. Те що пояснює тут Господь виглядає таким чином, що Бог бажає, щоб люди пам’ятали, що Він набагато більший, та славетніший за будь який храм, який можуть збудувати Йому люди. І ця думка дуже важлива щоб її пам’ятати, а інакше будуть якісь наслідки.

На протязі великої історії відносин Бога з людиною ми бачимо, що не один раз Господь застерігає людину від певних небезпек, не тому, що Бог категорично проти того чи іншого, але Господь передбачає, що це не буде слугувати людині на добро. Сатана завжди ставить ціль для себе зруйнувати боже творіння, відвернути людей від Бога, і при цьому Він використовує різні знаряддя. По перше, завжди ми бачимо, що сатана намагався залякати вірних Богу людей через страждання, війну, небезпеку їхньому життю. Часто він прибігав до методів людської жадності, коли людина починала спокушуватись на його ідеї матеріалізмом, естетичною красою. Та те, про що ми сьогодні будемо говорити це метод досить простий та досить небезпечний, бажання дати людині можливість бути самостійною від Бога. Ідея самостійності, свободи в історії людства прослідковується досить давно, і кожен раз коли людина робить ревізію свого життя відсторонено від Божих стандартів, кожен раз людина бажає бути Богом сама собі, бути мірилом всякої думки і всякого принципу. Приклад цьому ми бачимо в відомих нам революцій. Революція в Франції проходила під гаслом “ні якого пана, ні якого Бога”, революція в Росії теж мала підґрунтя звільнення від Релігійної думки. Тому з одного боку ми бачимо, що свобода завжди є чимось добрим для нас, чимось бажаним і для нашого народу і будь якого іншого, для наших дітей. І навіть Господь засуджує всякого роду позбавлення волі, та з другого боку ми бачимо що в нашому житті Бог не допускає нам бути ніколи повністю вільними для нашого ж добра. Спочатку ми покірні нашим батькам, вихователям, вчителям, державі… Коли питання стосується відносин між людиною і Богом, Господь говорить, що не прийде такого часу коли ви будете вільні від Мене, коли Господь перестане бути володарем всього сущого на землі, включаючи людей. Свобода від Бога це не є щось прекрасне. І знаючи це сатана закладає саме таку думку в людей, що для них бути вільними від Бога це благо, це добро. Бернард Шоу любив говорити такі слова “коли два суб’єкта діляться яблуками в кожного з них залишається по одному яблуку, а коли два суб’єкта діляться думками у них залишається по дві думка”. Диявол використовує це даючи такі думки людині, і по своєму незнанню, людна спокушується приймаючи її.

Господь бажає щоб ми завжди пам’ятали, що все створене на землі належить Богу, і ні коли не буде в стані не визначеності, відірвано від Божого управління і володарювання в будь якій сфері нашого життя. Не просто якийсь храм, в якому Він живе, а все, на що ми дивимось Йому належить. Досить часто можна чути вислів людей, які говорять про територію церкви, що це свята земля, але ідея яку бажає передати нам Господь якраз в тому, що Бог жадає щоб усе, на що дивимось, ми повинні були вважати святою землею. Те, що бажали зробити люди, це визначити місце для Бога, а все інше вважати територією своєї діяльності. Бог звертає увагу нашу на такі словами:

І при тому дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом, і на тремтячого над Моїм словом

Вислів при тому, має робити для нас певний висновок, висновок який має говорити нам, що Господь особливу увагу звертає на серце людини. Бог бажає щоб ми знали, що в наших стосунках з ним не може бути ні якої демократії, не може бути ні якого рівності. Все починається з нашого серця, з нашого внутрішнього відношення до будь чого. Господь ніколи не поступиться своїм місцем з людиною, ні коли не надасть їй свободи. Господь хоче, щоб ми знали, що Він завжди залишиться паном, а ми його творіння, не просто підлеглими, а саме творінням, що є ще кращою ілюстрацією того хто є хто. І не тому що Бог такий тиран, чи ревнитель, а тому що Його статус не може ніколи змінитись, свобода існує тільки в тих рамках, в який Він визначає. І не завжди свобода для людини це щось добре, це все рівно, що надати свободу дитині від батьків, що станеться з нею, не важко передбачити.

Можливо хтось скаже, чого ти робиш такі висновки?

Наступні слова яскраво показують нам те, до чого приводить людину коли вона визначає місце для Бога, і залишаючи територію для себе, для своєї діяльності.

3 Інакше хто ріже вола одночасно вбиває людину, приносить у жертву ягня переломлює шию собаці, дарунка приносить вживає свинячої крови, складає з кадила частину пригадувальну, одночасно божка благословить… Отак як дороги свої вони повибирали, і до гидот тих своїх уподобання чує душа їхня, (Iс.66:3)

Господь каже слово “інакше”, це слово несе значення не помилку, а наслідок того, що люди не вірно відносяться до того, про що говорив вище Господь. Коли люди забувають про те, що всяка сфера їхнього життя це Боже наповнення, боже керівництво, що не можливо виділити Богу окреме місце, для того щоб був простір для своєї роботи. І на жаль саме так сталось серед Ізраїля, не можна сказати, що люди перестали бути релігійними, тому що сам Господь говорить, що вони приносять жертви, вони приносять вола, але ще щось, разом з жертвою Богу вони бажають догодити іншим богам, для них кожному богу в їхньому житті відведене своє місце, і вони готові догодити усім. Що це нам говорить?

Людська відповідальність

Ця теза досить важлива для нашого розуміння і вона говорить про людську відповідальність в Заповіді, яка була і є як в Старому так і в Новому. Є люди яких можна назвати фаталістами, які усяке своє падіння чи гріх пов’язують з Господом. Є інша категорія людей які всі свої стосунки розцінюють тільки з точки зору людської відповідальності. Одних це приводить до пасивності та безвідповідальності, інших до надмірних переживань, депресій, та постійного страху.

Насправді Господь показує, що Він не залишає Ізраїля, але це не значить що народ його живе без особистої відповідальності, народ може зробити помилку і Господь дає йому можливість виявляти добровільно свою любов. Та коли б Господь залишив їх один на один з їхньою відповідальністю, то нард був би зведений і досить швидко. Бог показує, що будь які Його дії направленні на те щоб виправляти свого народа, щоб вчити його бути Йому вірним. Ситуація ні коли не виходить із під Божого контролю, і навіть гріх в Ізраїля можливий тільки тому що Господь дозволяє їм мати вибір, зробити те чи інше. Тому вірним поглядом буде такий що насправді ні що не може бути поза Божим контролем, і Божим володарюванням, людина в бородьбі з деяволом буде безсила, тому Господь є нашою охороною. Можна згадати слова з послання до римлян що для вибраних все діє на добро. Тому по великому рахунку все під Божим контролем, але здійснює Господь це не забираючи людську відповідальність.

Теж саме стосується і церкви Божої, для нас очевидний Божий план, “вибраних своїх довести до кінця”, та це не означає що ми тепер живемо окремо від помилок, чи вільного порояву віри та любові. Чи думка про не можливість для нас не вірного вибору, що ми не можемо скотитись до релігійності. Це можливо, та Господь не залишить нас в цьому стані, другої духовної смерті не може бути, так само як і другого народження з гори. Скоріше всього це схоже на гру в шахи, які б ми розумні не були, ми ніколи не переграємо Бога. Господь знайде можливість повернути нас, питання в іншому, чи варто бути твердошиїми, глухими до застережень, чи варто бути людьми які ні чого ні коли не вчаться. З часом це приводить нас до іншого питання, а може ми і ні коли не були людьми віри? Можливо ми ніколи не були відродженими і не знали Христа. Ці питання забирають самовпевненість в спасінні, та з другого боку дають надію того, що ми не залишені сам на сам з нашою відповідальністю, що завжди ситуація в Божих руках.

Реалії життя

Ми спостерігаємо в нашому “християнському” суспільстві, що люди стали занадто дуалістичними, вони відвели місце церкві в певній стороні, а в іншій стороні є філософія, і особистим справам і ці справи люди, досить часто, сприймають як досягнення людини, а не Боже провидіння. Є свої божки яких людина ховає від Бога, думаючи займатись і тим і тим, і приносити жертви Богу, і любити свої ідоли. Через те, що люди визначили своє місце для церкви, і для Бога, в їхньому житті їм стало набагато простіше це робити, вони готові догодити усім, не залишилось ні який принципів в їхньому житті. Для людини настав час коли вона і не намагається якось дати оцінку тому що трапляється в її житті, вона просто не бажає подумати про те хто це створив, і від кого це їй дано, людина просто як тварина користується, і готова подякувати будь кому за це, природі, мамі, владі, і окремо Богу якщо потрібно, не ставлячи ні чого головним. Таке мислення приводить людину до покори усім без усяких принципів. Ми бачимо, що в Європі окремі держави вирішили дозволити шлюби гомосексуалістів, і певні церкви пішли на це, через те що вони в чомусь залежать від держави, забуваючи про те, що усі ми залежимо від Бога в усьому і тільки від Нього. І це має бути завжди головним. Як казали апостоли “Бога потрібно слухати більше ніж людей”.

Навіть в філософії ми спостерігаємо тенденцію, що кожен філософ спочатку хотів дати свою оцінку нашому життя і сформувати принципи для соціуму, називаючи це категоричним імперативом, але це привело до епохи постмодернізму, коли вважається, що істини немає, все відносно. Це приводить людей до думки що не потрібно ні про що сперечатись, всьому є своє місце.

4 так виберу й Я їх на зведення, і предмета їхнього страху на них наведу, за те, що Я кликав і ніхто відповіді не давав, говорив Я й не чули вони, та чинили лихе в Моїх очах, і вибрали те, чого Я не жадав!… (Iс.66:4)

Та Бог не говорить, що людський бунт, рішення жити окремо, якось закриває Богу очі, що ситуація виходить із під Його влади, та Його контролю. Господь говорить що Він щось вчинить Народа Свого. Спочатку через Своє Слово, Господь застерігає від такого мислення показуючи на небезпеку, а потім через покарання буде вчити їх, що Його правління не може бути зруйнованим через рішення людини мати волю від Нього. І хочуть вони того, чи ні, прийде наслідок такого відношення для них, прийде те, чого вони найбільше бояться. Тому що Бог не бажає бути якоюсь частинкою в життю Свого Народу, Господь бажає щоб люди пам’ятали, Його верховенство, що все Ним наповнюється і Він бачить наскільки покірні їхні серця.

5 Послухайте слова Господнього ті, що на слово Його тремтите: Кажуть ваші брати, що ненавидять вас, що вас ради Ймення Мого виганяють: Хай прославлений буде Господь, і ми вашу радість побачимо! Та будуть вони посоромлені!

6 Голос гомону з міста, голос із храму, це голос Господа, що заплату дає для Своїх ворогів! (Iс.66:5,6)

Господь заспокоює людей своїх, заспокоює тих хто хвилюється що Бог не заступається миттєво за них, що вони змушені терпіти зневагу від ти хто вважають себе хазяями життя, хто постійно веде подвійну гру релігійності, та любові до себе. Господь не говорить що він відразу візьме нас в оборону, так вчить нас і Євангеліє. Але висновок для нас дуже важливий. Які б намагання не робили люди світу, все рівно буде прославленийСлужитель церкви с. Зеленча

наш Господь, і прийде час, чи при житті нашому, чи поза межами нашого життя, коли ми будемо бачити радість, і будуть посоромленні наші вороги. Ніколи ще Божі обіцянки не проходили без їх виконання, і це додає нам внутрішньої впевненості, внутрішніх сил, що не в нас є та сила, а Господь наша помста, кого нам боятись. Господь наше життя чи сьогодні чи завтра, це наповнює спокоєм нашу душу знаючи що ні що не може перешкодити Тому, в чиїй руці ми знаходимось.

7 Поки зазнала дрижання породу, вона породила, і поки прийшов її біль, то сина легенько вона привела…

8 Хто таке коли чув, і хто бачив таке? Чи зроджена буде земля в один день, чи народжений буде народ за одним разом? Бо як тільки зазнала Сіонська дочка породові дрижання, то синів своїх вже породила…

9 Чи Я допроваджу до породу, і не вчиню, щоб вона породила? говорить Господь. Чи Я, що чиню, щоб родила, і стримаю? каже твій Бог.

(Iс.66:7-9)

А також варто зауважити чого Слово Боже нас вчить, що Його кара не відразу приходить на цих людей, що є час Божого поклику, є час коли Бог дає можливість побачити свою помилку, і повернути в своє життя так, щоб упокоритись Йому. Ці слова наче вчать нас показуючи на життєві тенденції. Господь задає запитання, яке усім очевидне, і скоріше всього має іронічну форму. Без усяких пояснень ми розуміємо, що ні яка дитина відразу не родилась, що коли Господь забажав щоб породілля родила, це обов’язково станеться і ні хто не може це відмінити. Все це змушує нас замислитись над цими словами, якщо кара Господня не відмінна для тих хто живе для себе тоді і радість не відмінна для тих хто Його боїться. Але не потрібно слухати сатану, що все це має прийти миттєво, Слово Боже вчить нас що на все є свій час.

Ми сьогодні не говоримо про духовно мертвих, чи відроджених людей, ми говоримо про людей заповіту, про Народ Божий, про Господній принцип і Господні застереження. І те, що Він звертається до людей заповіту автоматично звертає на нас увагу, як на Церкву Його, як на Народ нового заповіту, даючи можливість нам також робити аналіз свого життя. Адже Апостол завжди приводив нам приклад народу як застереження від повторення їхніх помилок.

Застосування

Тому ці застереження не мають бути для нас тільки теоретичними, ми така само грішні люди і схильні на те, щоб відвести Богу якесь місце в нашому житті, замість того щоб усе було для Його слави. Апостол вчить нас таких слів:

31 Тож, коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть! (1Кор.10:31)

Ми святкуємо “день подяки” як символ того, що в нашому житті ми повністю залежимо від Бога. Може ми не самі вирощуємо ці овочі, не самі вирощуємо виноград, але те, що вони є на нашому столі свідчить про велику милість до нас нашого Бога. В нашої церкви не має приміщення, і можливо це добре, тому що ми себе не асоціюємо тільки з одним місцем, але це не факт, що в нас не може бути цієї помилки, що ми віруючі люди тільки тоді, коли приходимо на зібрання, групи, молитви. Той плід який Бог чекає від нас і на що сам перед Він дивиться це наше серце, чи насправді ми люди в який тремтить серце перед Словом Його. Чи насправді Бог є центром всякої нашої праці, чи насправді ми віддані Йому, і пам’ятаємо про Нього в усьому, що ми робимо, чи ми виділили окремий час і окреме місце на релігійні розмови, та релігійну діяльність. Чи ми славимо Бога тільки коли стоїмо в церкві чи коли в кожній справі робимо все як для Нього. Ми маємо дозволяти таких думок в нашому житті, що щось є від Бога, а щось це плід наших зусиль, відділяючи Господу місце десь поруч. Тому що і сили дає нам Господь, і розуму, і вірні ідеї для нашої праці, і прагнення, відводить нас від лінощів, в усьому Йому слава. Господь і не віруючих людей не залишає без Своєї любові даючи їм дощі ранні і пізні, та вони не дякують за це, не розуміючи любові до Них творця. Застереження Господа для Свого Народу має бути абсолютно актуальним для нас, тому що такі думки приведуть нас до релігійності, замість повного життя в Господі, під Його владарюванням. Проживши наше життя ми маємо сказати як в тій притчі, що я недостойний раб, який зробив тільки те що мав зробити.

Звичайно відповідальність дає нам вибір почути Слова Божі, чи зробити твердим своє серце, тож не будьмо глухі та сліпі, а відаймо усю славу Богу. Та будьмо в радості яку Бог нам пропонує мати попри всі негаразди.

10 Радійте із Єрусалимом і тіштеся всі ним, хто його покохав! Втішайтесь ним радістю всі, що з-за нього в жалобі були!

(Iс.66:10)

Великие реформаторы Лютер и Кальвин вслед за Христом и Павлом учили об уверенности в спасении.
Рассмотрим взгляд Кальвина на данный вопрос. В классическом утверждении о вере, Кальвин сказал:
“Мы получим исчерпывающее определение веры, если скажем, что это есть твердое и надежное знание доброй воли Бога по отношению к нам. Это знание, основанное на обетовании, данное нам даром в Иисусе Христе, открывается нашему разуму и запечатлевается в нашем сердце Святым Духом”